Миколаїв – місто занедбаної краси і простору

Ми кілька годин бродили сонними вулицями, роздивляючись численні напівзруйновані будинки початку 20 століття: родинні вензелі на купецьких одноповерхівках, старовинні двері і віконниці. Останніх, щоправда, залишилось зовсім мало.

Облущені фасади, здається, тут нікого не хвилюють, зате майже всі вінтажні вікна хазяйновиті миколаївці чомусь замінили на сучасні - білі пластикові.

Така доля спіткала і маєток братів Донських. За легендою саме брати Донські знайшли десь в степах Миколаївщини скіфське золото і на ці гроші відкрили перший в Миколаєві завод сільськогосподарських машин, садибу збудували поряд.

Після революції сім’ї братів емігрували в Югославію та Румунію, завод перейшов у народну власність, а в їхній садибі довгий час планували музей, але так і не зробили. Тепер у будинку розташувалось якесь муніципальне відомство і пластикові вікна, бо куди ж без них.

Ще недоречніше пластикові віконниці виглядають у Соборі Касперівської ікони Божої Матері 1904-1906 року побудови. Церква входить до реєсту архітектурних пам’ятників Миколаєва і мала би бути захищена від таких дивних архітектурних рішень законом навіть більше ніж здоровим глуздом, але не так сталося.

Сам храм знаходиться зовсім поруч з пам'ятником Героям Небесної сотні і химерною парковою скульптурою - подарунком Миколаєву від прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка. Певно, не лише мене зачарувало це місто.

У Миколаєві багато контрастів. Причому контрастів в прямому значенні цього слова. От уявіть такий собі довгастий будинок на кілька під’їздів, де перший поверх одного з під'їздів пофарбовано в помаранчевий, в іншому - вставлено пластикові вікна, а в третьому - дах поміняно на зелений, а вхід захищено бронедверима. Уявили? Ну от ви й в Миколаєві, місті дивовижного поєднання занедбаності й краси.

Одне з моїх улюблених місць тут - набережна річки Інгул, найбільшої притоки Південного Бугу. Якщо йти центральною вулицею Миколаєва, вулицею Соборною, в бік води рано чи пізно ви вийдете до міської ради і невеликої площі перед нею. Раніше тут був Ленін, а тепер на синьо-жовтому постаменті - український прапор.

Набережна тут відремонтована і простора. За кількасот метрів її відремонтованість закінчується, але це звичайна історія більшості українських набережних.

Втім, якщо не погребувати і пройти ще кількасот метрів вже невідремонтованою частиною - можна доторкнутись до тисячолітньої історії міста - місця розкопок древнього кімерійського поселення. Дослідники умовно називають його “Дикий сад”. Раніше тут дуже активно велись розкопки, а зараз вам може здатись, що то не місце розкопок, а сміттєзвалище. Мені теж так здалось. І, насправді, так воно і є. Це місце розкопок і сміттєзвалище. Одночасно. Вашим гідом тут запросто може стати, скажімо, безхатько, який саме забрів сюди підзбирати пляшок. Кажуть, це розкопки одного з найдревніших поселень в Європі.

Дорогою назад я люблю звертати до пам'ятника Пушкіну. Поет тут сидить в задумі, в оточенні старих тінистих дерев. В маленькому скверику півколом стоять лавки, а за пам'ятником глуха бетонна стіна, яку хтось талановито розмалював пушкінськими сюжетами.

Ресторацій і кафе в місті достатньо, хоча чекати львівського розмаїття звісно не варто. Мені полюбився фаст-фуд Paprika на центральній вулиці, біля самої набережної. Вибір страв там як в середньостатистичній Пузатій Хаті, зате є чудовий затишний зал з панорамними вікнами, де можна пити каву і розглядати людей.