Трагічний день у Суджі: історія загибелі дев'яти українських бійців

31 січня 2025 року назавжди розділив життя Євгенії на "до" і "після". Саме тоді вона дізналася про загибель старшого сина Тараса. У той трагічний день у Суджі загинули дев'ять українських бійців. Тепер Євгенія мріє об'єднати сім'ї всіх загиблих побратимів, щоб разом пережити спільний біль і зберегти пам'ять про тих, хто віддав життя за Україну.

Команда проєкту "Я не забуду" розшукала рідних загиблих героїв. Вони зібралися разом, щоб скласти єдину історію того фатального дня.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Тарас

Тарас Мусієнко родом із села Скороходове Чернігівської області. З дитинства захоплювався поїздами, тому після школи вступив до Харківської залізничної академії. Після навчання проходив строкову службу у Військово-морських силах ЗСУ. Однак найбільшим захопленням були автомобілі. Тому до повномасштабного вторгнення Тарас працював водієм-далекобійником в українсько-литовській фірмі.

Чоловік хотів піти на фронт ще у 2014 році, під час АТО на Донбасі. Але його мама була проти й зробила все, щоб цього не сталося.

"До нас приїжджали з військкомату, Тарас був вдома. А я вийшла і сказала, що його немає. Вони сказали: "Можна ми зайдемо, і ви напишете?". Я відповіла, що сама до них прийду. Постаралася випровадити їх, щоб Тарас не побачив. А потім сама ходила до військкомату, писала пояснювальну записку, що Тараса немає, що номер телефону він змінив і я з ним не спілкуюся", — розповіла Євгенія Мусієнко, мама Тараса.

Після початку повномасштабної війни Тарас повернувся з-за кордону і пішов на фронт. "Тарік" служив у 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді, був водієм-механіком самохідної артилерійської установки (САУ).

Влітку 2023 року бригада брала участь у битві за Роботино на Запорізькому напрямку. Під час виконання чергового бойового завдання побратими Тараса опинилися в оточенні ворога, і він з кількома бойовими братами прийняв рішення врятувати поранених і вивіз хлопців з оточення.

Далі були Харківський, Сумський напрямки, а з серпня 2024 року 82-та бригада брала участь у боях на Курському напрямку. При цьому Тарас не говорив батькам, що перебуває на російській Курщині, вони думали, що його підрозділ дислокується в Сумській області.

Останній раз Тарас був вдома в січні 2025 року, буквально за 10 днів до загибелі. Його відпустили на кілька днів, щоб в госпіталі пройти перекомісію.

"Було 20 січня, вечір. Я не знала, що Тарас прийде, це було повною несподіванкою. Він зайшов і його перші слова: "Мамо, я думав, що більше тебе не побачу". Він вперше за два роки таке сказав. Виявляється, вони потрапили в оточення, відстрілювалися. І куля рикошетом влучила йому в каску, якби куля летіла прямо, то каска б не витримала. А так вона тріснула, і уламок каски впаявся Тарасу в лоб, залишивши такий червоний трикутник", — згадує Євгенія.

Він вдома провів всього дві ночі: 20 січня приїхав, наступного дня поїхав до госпіталю, повернувся 23 січня і вранці вирушив на Суми.

"Виходить, востаннє я бачила свого сина вранці 23 січня. Ми з ним попрощалися, і він поїхав. Але обіцяв приїхати 5 березня, оскільки через велику чергу він не встиг пройти перекомісію, і йому призначили іншу дату прийому. І тому я чекала його 5 березня. Але не дочекалася", — зі сльозами сказала Євгенія.

Тарас Мусієнко загинув 31 січня 2025 року в місті Суджа Курської області РФ. Разом з ним, за словами матері, загинули ще четверо членів його екіпажу САУ.

31 січня вранці Тарас переписувався з мамою. Тільки тоді вона дізналася, що син на Курщині, а не під Сумами.

Увечері Тарас на зв'язок вже не вийшов, на другий день — теж. А потім подзвонив його побратим "Прилук" і повідомив, що Тараса вже немає. Йому було 32 роки.

"Я питаю: може, щось переплутали, може, це не Тарас? "Прилук" був з іншого екіпажу, але добре знав Тараса. І він сказав, що сам бачив його, це він. "Прилук" сказав, що вам про це пізніше повідомлять офіційно, я подзвонив, щоб ви знали й були до цього готові. Ну, до цього важко підготуватися", — зазначила Євгенія.

Розмова відбулася 1 лютого, а 2 лютого до батьків приїхали з військкомату і привезли офіційне сповіщення про загибель сина.

"Вони приїхали, подивилися на нас і зрозуміли, що ми вже знаємо. Вони просто мовчки передали це сповіщення, а ми просто мовчали та дивилися на них. І все, це була німа сцена", — поділилася вона.

6 лютого Тараса поховали в рідному селі Скороходове.

Свою сім'ю Тарас так і не встиг створити, це питання залишав на після війни, але не судилося.

"Він хотів все вирішити після війни. Казав: тому що зараз не на часі. Мабуть, не хотів зв'язувати себе з кимось, щоб хтось ще страждав", — пояснила Євгенія.

Іван

Разом з Тарасом того дня загинув і Іван Карплюк.

Іван з дитинства захоплювався спортом, особливо футболом. У мирному житті працював у компанії Makeup. У 2018 році Іван одружився, у них з дружиною Надією народився син Артем, який дуже схожий на тата і, як і він, теж займається футболом.

У березні 2023 року прийшла повістка, і Іван вступив до лав Збройних сил України. Як і Тарас, потрапив до 82-ї десантно-штурмової бригади. Пройшов Запорізький, Харківський, Сумський напрямки. І разом з Тарасом 31 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання, загинув у місті Суджа. Івану було 31 рік.

Після загибелі його мати Оксана Криворучко взялася за здійснення мрії сина. Іван з дитинства любив автомобілі, а потім мріяв про власну СТО.

"Його машину, на якій він їздив на війні, ми віддали хлопцям-військовим. А зараз хочемо втілити мрію Івана. Коли він пішов на війну, він сказав: "Мамо, війна закінчиться, і я відкрию свою СТО, буду допомагати хлопцям розбиратися в машинах, допомагати їх лагодити. І я сподіваюся, що ми все ж втілимо мрію сина", — сказала Оксана.

Вадим

Того ж дня, 31 січня 2025 року, разом з побратимами загинув Вадим Хропот.

До війни Вадим працював в охороні. У 2023 році вступив до лав ЗСУ. У складі 82-ї ОДШБр був старшим солдатом, найкращим навідником дивізіону.

"Мама для Вадика була особливим оберегом. Вона йому снилася, коли вони потрапляли в якісь небезпечні ситуації. Вона завжди його оберігала. Він дзвонив мені після якогось складного бойового завдання завжди зі словами: "Мама знову мене врятувала", — розповіла Ірина Істоміна, сестра Вадима.

За свій героїзм і відданість Україні Вадим Хропот нагороджений:

• у 2023 році нагрудним знаком "Золотий хрест";
• у 2024 році медаллю "Хрест доблесті";
• у 2025 році орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Андрій

Серед загиблих побратимів був і 26-річний Андрій Грабовський.

Андрій родом із села Грушатичі Львівської області. Після навчання він встиг пройти строкову службу в армії.

"У 2022 році на фронті загинув найкращий друг Андрія, з яким він навчався в училищі. Вони були як рідні брати. І прийшло сповіщення, що він зник безвісти, його тіло досі не знайшли. Для Андрія це було ударом, він дуже переживав і говорив: "Все, я піду служити, я підпишу контракт, я піду за нього воювати, я не можу тут сидіти", — розповів Дмитро Грабовський, брат Андрія.

В травні 2024 року Андрій отримав повістку і пішов на фронт. Хлопець пройшов додаткове навчання і став оператором самохідної артилерійської установки (САУ) у складі 82-ї ОДШБр.

"Андрій спочатку мав бути пілотом дрона і вже планував розпочати навчання. Але через те, що загинуло багато хлопців-артилеристів, його відправили бути оператором САУ. Він був високим хлопцем, але дуже худим, важив 65 кілограмів. І коли він мені по телефону розповідав, що я підіймаю 50-кілограмові снаряди, я кажу: "Куди? Твоя спина?". Він відповідав: "Треба, бо більше нікому". Він за життя був таким, що поки не впаду, буду робити те, що потрібно", — згадує Дмитро.

Про службу Андрій мало розповідав. Тільки іноді ділився, коли було найважче.

"Він розповідав, що важко йти в моменти, до яких ти не готовий морально, психологічно, але потрібно. Це коли на тебе йде ворог, і тобі потрібно робити вибір. Він стикався на Курщині з північнокорейцями. Він говорив: "Так, я бачив, воно на мене йде, а що мені робити? Або я, або він". Андрій також розповідав, як по їхній позиції був приліт, і вони бігли під кулями. І, знаєте, він це якось так спокійно розповідав, але я все одно відчував, наскільки йому було важко і боляче", — продовжив Дмитро.

Андрій був уже виснажений війною, погано почувався фізично, і в останніх розмовах з братом зазначав: "Я не хочу йти далі, це складно, це емоційно важко. Чому це все триває? Коли буде цьому кінець?". Останнє повідомлення, яке Андрій написав у сімейний чат: "Я вас люблю. Я не буду, можливо, на зв'язку, тому що ми їдемо на завдання".

"І, знаєте, коли я відкрив це повідомлення, я подумав — це щось не те. І було таке відчуття, що він щось знає, він щось передчуває. Тому що Андрій зазвичай цього не говорив. Для нього сказати "я тебе люблю" — це було щось дуже глибоке, з глибини серця. Тому що в родині ми це майже не практикували, ми цього не говорили. І коли Андрій написав у чаті такі слова, я подумав, що, не дай боже, щось буде не так. І я вже був готовий, що щось може статися. І коли з ним вже не було зв'язку, на жаль, я був готовий до поганих новин, але я все одно вірив у краще", — зазначив Дмитро.

У Андрія, крім рідних, залишилася кохана дівчина, з якою він мріяв одружитися і дуже чекав на відпустку, щоб зробити пропозицію.

Подробиці загибелі побратимів

Команда "Я не забуду" по крихтах збирала деталі того, що сталося 31 січня 2025 року в Суджі. Виявилося, що на цій локації перебувало дев'ять військовослужбовців, з них: п'ятеро — екіпаж САУ з 82-ї ОДШБр і четверо — з бригади Нацполіції.

Екіпаж САУ вже відходив від своєї бойової позиції, і по рації передали наказ — терміново в укриття. Бійці встигли добігти до будівлі. Але ворог скинув на них кориговану авіабомбу (КАБ), і вони всі опинилися під завалом. Четверо загинули, а одному бійцю вдалося вижити. Команда "Я не забуду" спробувала його розшукати, але виявилося, що боєць загинув кілька тижнів тому в іншому бою.

Четверо поліцейських також загинули, але їх не було в цьому укритті, вони загинули недалеко від артилеристів.

"Ми зв'язалися з родичами загиблих поліцейських. Але вони поки не готові до таких публічних зустрічей. Всі по-різному переживають втрату. І комусь потрібна тиша і час. Ми поважаємо рішення всіх і співчуваємо болю всіх. Після ефіру ми передамо вам контакти цих сімей, ви зможете з ними зв'язатися, можливо, вони знають більше інформації про події 31 січня 2025 року", — звернулася до присутніх ведуча Ірина Хоменко.