Десять уроків, які винесли українці з війни – про них розповів генерал Залужний

Генерал, колишній Головнокомандувач Збройних Сил, а нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний в авторській колонці розмірковує про коріння ідентичності, силу єдності та головні історичні уроки, які українці змушені вивчати прямо зараз.

Я народився 1973 року у звичайному українському місті, у звичайній українській родині. Добре пам'ятаю дитинство. Чомусь, на відміну від юності, воно тривало дуже довго. Напевно, тому що ми були дітьми батьків, які народилися після великої та жорстокої війни та стали для країни чи не єдиною надією на майбутнє. Вони, наші батьки, здавалося, були в цьому майбутньому дуже впевнені, а тому неухильно рухалися за програмою держави. Так на світ з'являлися ми, майбутні будівельники комунізму, чиє дитинство було справді довгим, адже до очікуваного світлого майбутнього спочатку треба було зрости.

Можливо, такі добрі спогади про ті роки в мене ще й тому, що, як казав Василь Олександрович Сухомлинський, "роки дитинства – це насамперед виховання серця". За його теорією, саме в ранньому віці формується особистість, розвиваються моральні якості, емоційний інтелект та здатність співпереживати. Ріс і я поступово розвиваючись і змінюючись під впливом того далекого світу фарб і емоцій.

У нашій родині всі розмовляли українською. Але свою першу вишиванку я одягнув уже дорослим. На той час у містечку, де я ріс, українських пісень співали чимало. Досить було і літератури, і журналів українською мовою. У скромному будинку мого діда, де я провів дитинство, я не пам'ятаю жодної російської книги, окрім підручників моєї мами з російської літератури. Вони, до речі, потім мені дуже згодилися.

Натомість велике місто, де жили батьки, було іншим. Ми, які розмовляли українською, були немов чужинці. У військовому містечку треба було "учить язык". До мене ця мова прийшла саме з вулиці. Але тоді я не думав про це. Це були ніби друзі, з якими ми до першої крові грали у футбол та відбивали один одного у сусідів. Для цього потрібна була мова. Їхня мова.

Пізніше, у 2015 році, уважно вивчаючи розвідувальні зведення, я згадав і ту мову, і нашу вуличну футбольну команду. "Грали" на нашій окупованій території майже всі, хто колись навчав нас "великому языку". Але зараз не про них. А про нас, тих, хто є Україна.

Щоб зрозуміти, хто ми є і що значимо для інших, я хотів би пригадати ще одну історію. Це історія однієї чудової жінки, яка народилася та виросла в Криму, але живе у Києві і всю війну невпинно допомагає фронту. Вона трохи молодша за мене, але мудріша. Якось вона сказала мені: "Розумієш, я усвідомила, що живу в Україні, лише у підлітковому віці - коли отримувала паспорт громадянина України".

Сьогодні і вона, і я, і мільйони різних людей — українці. І саме ми, різні за походженням, місцем народження, вірою і навіть кольором шкіри, сьогодні складаємо справді велике поняття — держава Україна. Тому що держава – це ми.

Отже, говорячи про нашу країну та її роль сьогодні, ми можемо вести мову лише про нас — людей, об'єднаних у державу Україна. Немає нічого абстрактного, що могло замінити поняття держави. Все, що в ньому є, це тільки ми з вами. Ми, ті, хто зараз живе. І саме ми відповідальні за сьогодні та за те, що буде завтра.

То що ми, всі разом, значимо для світу? Можливо, спочатку краще розповісти світові, які уроки ми вивчили за останні украй важкі роки. Ми маємо право про це говорити, тому що ми вижили у найкривавішій війні ХХІ століття. Тому що ми ведемо боротьбу і тримаємо оборону самотужки — проти найжорстокішого ворога з часів фашизму. Ворога, який десятиліттями виховував ненависть до нас у мільйонах своїх громадян — пропагандою, з якою міг би змагатися хіба що найновіший Геббельс.

Урок 1

Ми не дали себе обдурити. Тому що саме ми народ і є держава. Ми не дали себе знищити холодної ночі 24 лютого 2022 року — і тому досі існуємо і боремося. Це зробила не абстрактна держава, саме ми, український народ. "На Бога сподівайся, а сам не поганяй": суспільство, яке прагне безпеки, має бути готове за неї платити.

Урок 2

Велич і сила ворога не завжди такі, якими їх представляють його вожді та пропагандисти. Дух, що тіло рве в бій, — ось єдиний захід сили, навіть за умов високотехнологічної війни.

Урок 3

Сусід, який допомагає тобі в біді, допомагає насамперед собі. Якщо він не прийшов на допомогу - він частина твоєї біди. Із сусідами треба дружити. А від тих, хто дружити не хоче, вміти захищатися.

Урок 4

Ворог, який не зламав тебе на полі бою, тієї ж миті ламатиме тебе в тилу. З тією ж силою, але далі. З тими ж намірами він прийде і до свого сусіда, який допомагає тобі.

Урок 5

На війні чудес не буває. Деякі закони, за якими йде війна, багато тисяч років, деякі виникають прямо зараз. Тільки вони впливають перебіг війни. Іноді, щоб зрозуміти це, потрібно заплатити надто високу ціну. Незнання цих законів не позбавляє від поразок.

Урок 6

Думаючи про перемогу, треба бути готовим залишитися на самоті. Не завжди твоя перемога вигідна твоїм союзникам. У тих, хто не б'ється за життя, завжди є своя вигода. І ще: зброю, яка не приносить зиску, не застосовують. Що це за зброя, не говоритиму.

Урок 7

Найцінніший ресурс війни – це люди. І не тільки тому, що його неможливо швидко відновити, а й тому, що його можна втратити ментально та зробити непридатним. Противник постійно працює над цим, і не лише на полі бою.

Урок 8

Борючись з сильнішим ворогом віч-на-віч, думай: яку перемогу ти хочеш і можеш здобути зараз, а яку — у майбутньому. Рішення мають свій час. Це не завжди "зараз".

Урок 9

Твої друзі та союзники не завжди думають так, як ти. Іноді для розуміння навіть простих речей їм потрібен час. Як казав Тімоті Снайдер, наше завдання зробити те, що очевидно для нас, очевидним для інших. Іноді це суперечка навіть про те, хто ворог. Це час зміцнити дружбу та пояснити правду.

Урок 10

Кожен день на війні — це новий урок, або смерть. Найкраще засвоювати ці уроки без війни. Інакше доведеться вивчати їх на досвіді тих, хто зміг їх пережити.

Незважаючи на всі негаразди, ми продовжуємо битися. Усі разом. І поки ми робимо свою справу, нам розписують різні сценарії та бачення. Від варіантів закінчення війни до сценаріїв проведення виборів. Це роблять люди, які часто є частиною нашого суспільства. Ті, хто мав хоча б спробувати щось змінити. Але ми все ще стоїмо. А поки що стоїмо — ми багато значимо для світу.

Ми об'єдналися та стали сильними. Отже — суб'єктними. Представляю здивування та розчарування як наших, так і західних політиків 90-х та 2000-х. Здивовані й радянсько-українські генерали. Але ми це зробили. І сьогодні ми говоримо про себе голосно, бо нас добре чути і на іншому кінці планети.

Отже, ми маємо право вибору. Ми, звичайні українці, які ще недавно дивилися то в один, то в інший бік. Наша сила сьогодні дає шанс сформувати новий світоустрій. І не монополярний тоталітарний. А хоча б із шансом на демократичні цінності. Ми даємо такий шанс.

У світі, що незворотно змінився, саме ми, Україна, щодня даємо шанс нашим сусідам, Європі, врятувати свою безпеку та своїх громадян. Саме на наших з вами плечах тримається мир у Європі. Саме нам, залишеним на самоті без снарядів та гармат, вдалося зрушити колесо науково-технічного прогресу. Винайдені нами технології не лише змінили уявлення про безпеку, а й можуть урятувати людство від нової чуми. Ми відкриті для тих, хто нас не залишив.

Сьогодні у нас найбільша та боєздатна армія на Європейському континенті. Отже, саме навколо нас, нашої мужності, героїзму та інноваційності можливо сформувати нову архітектуру безпеки в Європі.

Зрештою, ми завойовуємо право на життя для себе та своїх дітей. І лише для них творимо своє майбутнє. Яким воно буде, залежить лише від нас. Прикладів у світовій історії достатньо. Але свою історію ми пишемо зараз.

Vogue , США