Майор ТЦК, який виконує найважчу місію в українській армії

У Львові майор Сергій Лазюк виконує, мабуть, найважчу місію в українській армії - повідомляє сім'ям солдатів про загибель їхніх близьких. Кожен день починається з глибокого вдиху перед черговими дверима. Про це йдеться у статті, опублікованій у британській The Telegraph UK

Стук, після якого змінюється життя

Майор Сергій Лазюк зупиняється біля дитячого садка, бере себе в руки та готується до чергового візиту. За дверима — мати, чийого сина ще нещодавно вважали зниклим безвісти. Незабаром лунає крик, і жінка падає на лаву. У руках офіцера — конверт із гербом Міноборони. У ньому офіційне підтвердження смерті.

«Найскладніше – це коли люди все ще сподіваються, – каже майор Лазюк. — Вони впевнені, що трапилася помилка».

Декількома годинами раніше він вручав аналогічний лист іншій жінці. Тоді не було крику — лише заціпеніння. Її син загинув під ударом російського дрона-камікадзе.

Робота, яку ніхто не хоче виконувати

Лазюк служить у Територіальному центрі комплектування (ТЦК) — структурі, яка мобілізує і повертає солдатів додому, в тому числі і загиблих. За словами товаришів по службі, це одна з найважчих посад в армії: ніхто не поспішає підмінити майора навіть на вихідні.

«Він робить це особисто, завжди. Не передає комусь ще, — каже один із його колег. — Це вимагає мужності, якої у багатьох просто немає».

Колись Лазюк складав юридичні контракти для архітектурної фірми. Тепер його дні відбуваються у розмовах, після яких сім'ї дізнаються, що залишилися без синів, чоловіків та батьків.

Війна без перепочинку та надії на ротацію

У лютому президент Володимир Зеленський озвучив дані, згідно з якими Україна втратила понад 46 тисяч військовослужбовців. Західні аналітики називають цифри значно вищі.

З 3,7 мільйона чоловіків призовного віку понад півмільйона, за оцінками влади, ховаються, побоюючись мобілізації.

«Всі хочуть, щоб ми перемогли, але ніхто не хоче йти до армії», — зізнається пересічний Мирослав Трембецький, водій патруля ТЦК у Львові.

«Бусифікація» та страх перед стукотом у двері

Українськими містами курсують патрулі, які в народі прозвали «бусиками» — звідси вираз «бусифікація»: примусова мобілізація чоловіків, які не мають права на відстрочку. Відео затримань та перевірок періодично з'являються у соцмережах.

«Люди реагують вороже, – визнає рядовий Андрій Ностер. — Ми розуміємо, що стали символом страху. Але якщо фронт завалиться, можливо, країни просто не стане».

50-річний львів'янин Микола вже майже рік не виходить із дому. Він зашторив вікна і стежить за вулицею через щілину у воротах.

«Деякі мої друзі пішли – і не повернулися, – каже він. — Я не хочу повторити їхню долю».

Його дружина Юлія повернулася з Італії без сина: підліток залишився там, щоб уникнути призову.

«Я сумую за ним, — каже жінка. - Але моя душа спокійна: він живий».

Добровольці проти страху

На тлі випадків ухилення від мобілізації до української армії приєднуються іноземні добровольці. Серед них — 46-річний Лі Джонсон із Белфасту та 48-річний Хелін Гао з Китаю.

"Я приїхав, щоб довести самому собі, що здатний на більше", - говорить Джонсон, колишній тренер дитячого боксерського клубу.

Такі добровольці, за словами вербувальників, контрастують із загальною втомою суспільства. Їхня мотивація — особиста, майже екзистенційна.

"Коли я поруч, їм не так страшно"

За кілька днів Лазюк знову стоїть на цвинтарі, відкритому у Львові, коли старий переповнився ще 2022 року. Перед ним дві свіжі могили. Обидві сім'ї він уже відвідував раніше.

У його кишені новий лист. Після похорону він знову поїде до чергових дверей, за якими, можливо, мати чи дружина все ще вірять, що дзвінок з моргу помилковий.

«Я хочу, щоб це закінчилося, – тихо каже майор. — Але навіть коли стихнуть постріли, робота не закінчиться. Доведеться шукати зниклих та повертати тіла. Це може тривати роки».

Він хреститься, дивлячись на ряди свіжих хрестів:
"Коли я поруч, їм не так страшно".

The Telegraph UK , Великобританія