Самогубства в українській армії, про які вважають за краще мовчати

«Розумієте, коли кажуть “він сам”, мене аж перекручує… Він не вдома на дивані це зробив», — голос Катерини тремтить. Тендітна жінка, схожа на птаха, досі не може говорити про свого сина без сліз.

Її син Орест загинув 2023 року на фронті під Часовим Яром. Він не став жертвою снайпера, артилерії чи дрону. За версією слідства, він наклав на себе руки. Для української держави це означає одне – «небойова втрата». Для матері — порожнеча, біль та нескінченні питання без відповідей.

Проблеми самогубств в українській армії аналізуються у статті, опублікованій у Бі Бі Сі . 

«Виходить, що трапилося і трапилося — ось закопали, і все. Я навіть не знаю, куди йти і в які двері стукати», — каже Катерина

Згідно з чинним законодавством України, самогубство військового не вважається загибеллю під час виконання бойового завдання. Це автоматично позбавляє сім'ї компенсацій, соціальної підтримки, почестей і найчастіше права на публічну пам'ять. Поки що країна вшановує загиблих у боях, існує інша, майже невидима категорія втрат — тих, чия смерть офіційно визнана «неправильною».

«Нас наче поділили всіх, — пояснює Катерина. — Тому, що одні правильно, а інші неправильно загинули»

В інших країнах підхід інший. У США, наприклад, самогубства військових розглядаються як пов'язані зі службою: визнається, що до них можуть призвести бойові травми, хронічний стрес чи ПТСР. Сім'ї здобувають підтримку, загиблих ховають із військовими почестями, їхні імена можуть бути увічнені на меморіалах. В Україні нічого з цього не передбачено.

«День, який перевернув все життя»

Оресту було 25 років. Він ріс тихою, замкненою дитиною, любив книги, мріяв про академічну кар'єру за кордоном. З народження у нього було тяжке порушення зору – мінус сім та астигматизм. За словами матері, він перебував на обліку у військкоматі і раніше був визнаний непридатним.

У січні 2023 року дорогою додому зі співбесіди його зупинив патруль ТЦК.

«Його просто спіймали на вулиці. Я не ставила за мету відмазати його від армії. Я казала: людина не бачить. Що ще потрібно зробити? — каже Катерина

За її словами, довідку про непридатність до ТЦК нібито порвали, а Ореста після медкомісії визнали придатним. У ТЦК це заперечують. Далі був навчальний полігон, постійні переміщення і, зрештою, позиції під Часовим Яром, де він служив зв'язківцем.

Катерина каже, що син сильно змінився: став ще більш замкнутим, писав коротко і складно.

«Він почав впадати у депресивний стан. Були дні, коли я просто мучилася, бо розуміла, що йому погано», — згадує вона.

Якось Орест розповів, що бачив, як непідготовлених людей «просто з автоматами кинули у бій». Перевірити цю інформацію неможливо. Але тривога матері лише посилювалася.

"Не загинув, а помер"

Про смерть сина Катерина дізналася від представників ТЦК.

«Приїхали двоє, якась служба психологічної підтримки. Я не одразу зрозуміла. Звучало слово "помер". Не загинув, а "помер". Самогубство. До мене не доходило», – згадує вона.

Слідство вказало причину смерті як «самопошкодження шляхом пострілу», однак у документах, за словами Катерини, є протиріччя: десь йдеться про одиночний постріл, десь про чергу. Свідків не було, всі пояснення схожі одне на одного.

Жодної допомоги від держави Катерина не отримала.

«Слідчий до мене подзвонив через місяць, спитав, чи я вже заспокоїлася. Він мене настроїв на те, що в мене немає ніяких виплат, ніяких перспектив виплат. Взагалі нічого».

Тепер її життя – це боротьба за відновлення розслідування та за пам'ять про сина.

«Виходить, що у вас була дитина, ось її забрали, відправили на війну, дали автомат. Ось далі наступний етап — привезли тіло напіврозкладене, поховали. Все. Держава більше ні при чому»

«Коли він воював, він був героєм?»

Історія Катерини – не поодинока. Мар'яна втратила чоловіка Анатолія, добровольця, який пройшов тяжкі бої під Бахмутом. Він був кулеметником, бачив масові втрати, майже відпочивав між виходами «на нуль».

Марʼяна каже, що чоловік якось, розповідав їй, як лише за один вихід у їхньому підрозділі загинули майже 50 хлопців. Їхні тіла так і залишилися лежати у полі. Жінка бачила, що чоловік дуже змінився, став більш замкненим.

«Я бачила цю зміну, що йому дуже важко морально, бо він був добра людина. Смерть людей, які з ним були, хлопців – він дуже це важко переживав», — каже Мар'яна

Після тяжкого поранення та ампутації частини руки Анатолій опинився у шпиталі. Там, за словами дружини, він почав плутатися в часі, думав, що перебуває в полоні. Незабаром він наклав на себе руки.

"Я вважаю, що це війна внесла свої корективи в психіку, вона її зламала. Тобто, якийсь відчай, розчарування, можливо, у всьому. Бо він дуже розчарувався і в командуванні, і в тому, як було", - стверджує Мар'яна.

А далі почалося найгірше – у ТЦК Марʼяні сказали, що  що оскільки чоловік має статус самогубця, його заборонено ховати на військовій алеї, і вшановувати памʼять на площі.

"І я, звісно, почала сваритися, кажу: зачекайте, коли він на нулі стояв і щось робив для країни, він був корисний, а зараз він самогубця? Це його життя, і він так вирішив з ним вчинити", - каже вона. 

"Я борюся за ім'я чоловіка"

Вікторія втратила чоловіка Андрія — розвідника-добровольця із вродженою пороком серця. Він пройшов Херсон, Соледар, служив півтора роки. У червні 2023 року їй повідомили, що він скоїв самогубство.

"Мені зачитали те речення з оповіщення – що він вчинив самогубство. Для мене це був шок, я не могла зрозуміти, як таке сталося", - розповідає Вікторія. 

«Навіть якщо припустити, що він це зробив сам, він півтора роки віддав, захищаючи країну», — каже Вікторія.

Тіло чоловіка привезли за десять днів, а пізніше адвокат виявив у справі протиріччя. Жінка домоглася поновлення розслідування, хоча адвокат попереджав, що справа буда довгою і важкою.

«Я не борюся за гроші. Я борюся за ім'я чоловіка. Я мушу довести цю справу до кінця. Тому що за себе він вже не постоїть, - пояснює вона і додає із тихою рішучістю. - Моя війна не завершилася»

Системна проблема

Правозахисники стверджують: точної статистики щодо суїцидів серед військових немає. Влада говорить про поодинокі випадки, але сім'ї та активісти вважають, що може йтися про сотні смертей.

Військовий капелан Борис Кутовий каже, що навіть один такий випадок є ознакою кризи:

"Для мене дуже велика цифра одне самогубство. Цифра, що давить на мене тягарем, бо людське життя безцінне. Навіть якщо в нас є один випадок самогубства, то можна сказати, що ми не допрацювали, що ми працюємо не так, як слід"

Омбудсмен із прав військовослужбовців Ольга Решетилова визнає: війна йде четвертий рік, люди виснажені, система психологічної допомоги працює не на повну силу, а версія самогубства іноді стає зручною для слідства.

"Серед от тих всіх сотень випадків, про які на сьогоднішній день відомо, в будь-якому разі є ті, де під самогубством прикривається вбивство. Коли на лінії бойового зіткнення немає доступу командирів, правоохоронних органів, військової служби правопорядку, можуть траплятися дуже різні випадки", - вважає омбдсменка.

Громадські активісти наполягають: суїцид — це наслідок війни, а отже, всі такі загиблі мають бути визнані та поважні, а їхні родини захищені.

Усі співрозмовники сходяться в одному: це не приватні трагедії, а системна проблема, з якою Україна ще тільки має зіткнутися повною мірою — особливо після повернення з фронту тисяч військових.

А поки що матері та дружини продовжують жити з формулюванням «небойова втрата», щодня доводячи, що їхній біль — реальний, а їхні близькі гідні пам'яті та поваги.