Батьки миколаївського солдата десятий місяць розшукують сина, який зник у Маріуполі

Батьки бійця 36-ї бригади морської піхоти, який потрапив у полон у Маріуполі, розповіли, з чим їм довелося зіткнутися за 10 місяців життя в окупації у селі Садове Миколаївської області.

Історія сім'ї з'явилася на сайті «Вільне радіо».

Батько Дмитра Олександр розповів, що його син пішов на термінову службу після університету. У 36-й окремій бригаді морської піхоти, що базується в Миколаєві, Дмитро почав служити з січня 2020 року. За час служби він двічі був у АТО.

На момент початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України Дмитро Шевчук захищав Маріуполь. Його взяли в полон на заводі ім. Ілліча. За 10 місяців батьки Дмитра майже не отримували від нього повідомлень.

Село, в якому мешкають батьки бійця, звільнили з окупації 10 листопада. Батько Дмитра Олександр розповів, що в окупантів були списки тих, хто воював в АТО, тому вони часто приходили до будинку з обшуками.

Розповідь Олександра про пережите наводимо нижче.

Ми із дружиною Людмилою живемо у селищі Садовому Миколаївської області. Нашому синові Дмитру 27 років, він здобув дві вищі освіти: має професію психолога та вчителя фізичної культури.

Я теж учитель фізичної культури, а також маю спеціалізацію з допризовної підготовки юнаків. Тому син, дивлячись на мене, після університету пішов на строкову службу.

Спочатку Дмитро потрапив до 199-ї десантно-штурмової бригади в Житомирі. Згодом він зустрів друга, який служив у 36-й бригаді, і той умовив його піти туди. 25 січня 2023 року було 3 роки, як син служить у 36-й бригаді, і за цей час він двічі був в АТО. Зокрема, у районі Маріуполя він провів близько півроку.

До останнього виходив на зв'язок із оточеного Маріуполя

Коли розпочалася повномасштабна війна, син був у Маріуполі. Ми підтримували з ним зв'язок, і коли він мені зателефонував, я вже знав, що Маріуполь взяли в кільце. Я говорив: «Сину, ви повністю в оточенні, робіть щось, якісь зелені коридори, виходьте через них». Він відповів: «Па, я знаю, все нормально».

Наступного разу він подзвонив мені 2 березня і поділився радістю, що нарешті зміг помитися, бо у підвалі з'явилася вода. Потім Дмитро ще виходив на зв'язок та попереджав, що телефони сідають і зв'язок у місті погіршується.

Озброєні окупанти 6 разів приходили з обшуками

В окупації ми пробули від початку відкритої війни і до 10 листопада 2022 року, поки нас не звільнили разом із Херсоном. За цей час окупанти 6 разів приходили до нас із обшуками.

Під час першого обшуку мене тримали під прицілом на вулиці, а дружина була з ними в хаті. Вони шукали документи сина та його фотографії, але ми заздалегідь їх сховали. Спочатку ці люди ще нічого не знали про нашого сина — просто оглянули будинок, сараї, погреби, запитали, чи немає сторонніх чи зброї та збиралися йти. Пізніше один із окупантів сказав щось іншому, і вони повернулися. Попросили мій паспорт і кажуть:

- Олександре Володимировичу, пройдемо з нами в автобус.

Мені нічого не залишалося, як піти. Звідти вийшов офіцер із блокнотом у руках і каже: «Розповідайте». А я говорю: «Що вам розповідати?». Він спитав: «Де ваш син?». Відповідаю: «Син у Польщі», а він справді там бував до того, як пішов за контрактом служити у ЗСУ.

Мені не повірили і повели до дверей. Підійшли два автоматники і почався ще серйозніший обшук. Весь будинок перерили, питали, де наш син, а ми разом із дружиною стверджували, що він у Польщі.

- В якій біса Польщі? Він в АТО був?

- Ні, не був. Відслужив строкову службу та вирушив працювати до Польщі.

- А як ви вважаєте, чому ми до вас вдруге прийшли?

Я мовчу.

- А ворожі стосунки з односельцями є?

- Та тут у школі двійку поставиш, і батьки вже не вітаються, як ви вважаєте?

- Ну, подумайте…

У них був блокнот із переліком усіх, хто воював в АТО, і мені залишалося тільки здогадуватися, хто нас здав.

Знайти їм вдалося лише маленьку коробочку із шевронами. Мабуть, колись син привіз і залишив, навіть ми не знали про неї. Один із шевронів був червоно-чорний «Правого сектору» – це стало для них зачіпкою. Ще знайшли тактичні рукавички, які колись син подарував мені.

- Що це? Це підтвердження, що він в АТО!

- Я мисливець, і таке можна купити у будь-якому секонд-хенді.

Тоді вони почали питати про зброю, але я відповів, що продав усе. Вони забрали все, що змогли знайти: патрони, гільзи, порох, заправки та закрутки.

Згодом вони знову приходили питати про сина, але щоразу були нові люди. Я так розумію, у них постійно були ротації, і коли до села приходили нові, щоразу обходили всі будинки з обшуками та мародерили.

За майже 10 місяців полону від сина було лише дві звістки

Першою розшукувати Дмитра почала моя дочка. У квітні 2022 року ми змогли відправити її через «орків» (території, окуповані російськими військовими, – прим. ред.) на Баштанку та до Києва. Там вона зверталася до Червоного Хреста і всюди, де тільки могла.

Якось їй надіслали на телефон відео, на якому Дмитро звертався до мами. На ньому була чорна форма з бейджиком на грудях. Він говорив:

«Я, Шевчук Дмитро Олександрович, звертаюся до матері Шевчук Людмили Вікторівни з тим, що я перебуваю у полоні. Годують добре, є розпорядок, вранці зарядка».

У Координаційному штабі (з питань поводження з військовополоненими) нам сказали, що син був саме на заводі імені Ілліча, де 2 тисячі людей взяли у полон. Однак на запитання, коли будуть наступні обміни, мені ніколи нічого не говорили, бо не мають на це права. Нам порадили звернутися до поліції, і я подався до відділення.

У вересні ми отримали повідомлення від військової частини з підтвердженням, що наш син справді в полоні.

Водночас дочка бачила його десь у списках військовополонених.

Найважчі знущання під час останнього обшуку

Мій колишній учень, який перебував у теробороні, попросив мене сховати його автомат, коли вони відходили через наше село. У цей момент у мене вдома був односелець Степан, який працював у мене і бачив, куди я ховаю автомат. Також там була моя рушниця та рушниця, яку я подарував синові на 21-річчя. Навіть дружина не знала про це місце.

У ніч із 10 на 11 серпня окупанти прийшли до нас із останнім обшуком.

Ми прокинулися вночі від пострілів у дворі. Я дивлюся, а вони світять ліхтариками саме туди, де сховав зброю. Ми з дружиною стали за двома стінами з двору, і я швидко розповів їй про автомат і що мене тепер можуть розстріляти. Попросив її знайти сина, якщо мене не стане.

Я відчинив двері під автоматні черги та крики «на землю, руки за голову». Тут один із окупантів кричить: «Знайшов!». Все забрали. Стріляючий по нас витягнув за руку Степана — а він п'яний, ні говорити, ні стояти не може: «Він за 100 грам зрадив тебе».

Знущалися і сміялися вони ще довго. Били в кульшовий суглоб, знаючи, що в мене інвалідність саме через проблеми в цьому місці.

Приїхали також два офіцери ФСБ. Вони сказали, що знають про нашого сина: «Не бійтеся, його обміняють і він знову піде воювати».

Сподівалися, що сина обміняли на початку грудня, але надія виявилася марною

1 грудня був черговий обмін полоненими. На одному з фото ми впізнали нашого Дмитра, який дуже схуднув. Зі ста друзів і знайомих, яким ми показували це фото, лише четверо не впізнали цього хлопця як нашого сина.

Куди я тільки не дзвонив — і на гарячу лінію Міноборони, і до їхнього штабу, і до СБУ, і за номером 1648 (гаряча лінія Національного інформаційного бюро, — прим. ред.), щоб побачитися зі своєю дитиною — всі говорили те саме: «Це не наша компетенція, ніхто вам не дасть його даних».

Оскільки син служив десантником, то на лівій руці під мізинцем він має головну прикмету – татуювання «За ВДВ». Ми просили, щоб хоч глянули, чи не має в цього хлопця такого татуювання — все марно.

Друзі у Києві допомогли знайти чоловіка, який зробив це фото. Ми зв'язалися з ним, і він сказав, що це не наш син, бо всі, кого тоді звільнили, ідентифіковані. Також він пояснив, що звільненим із полону одразу ж в автобусі дають телефон, щоб зателефонувати близьким.

Живемо надією дізнатися щось про сина

Нині навіть у нас, батьків, немає жодної інформації про Дмитра. В Росію ми не звертаємось, бо я боюся, що це може зашкодити. Чекаємо на чергові обміни і хоч якусь інформацію.

Єдине — дівчина іншого бійця, який потрапив у полон разом із нашим сином, зателефонувала дочці і сказала, що обох начебто бачили в СІЗО в Таганрозі. Але це непідтверджена інформація.

При зустрічі з сином я передусім хотів би перед ним вибачитись. Не знаю, за що, просто мені так хочеться (плаче, – прим. ред.). Ми всі зараз живемо, підтримуючи один одного, сподіваючись дізнатися щось про Діму.

Раніше СБУ публікувала відео повернення українських військовослужбовців із полону.