«Шкіру живцем виривали, у мене на всю спину шрам», — звільнений з полону прикордонник про тортури у російських тюрмах

Євгенію Шолудьку 28 років. Чоловік родом із Сумщини, у липні 2023-го долучився до війська й став прикордонником. За менш ніж пів року Євгенія захопили у полон на прикордонні, під час того, як разом з іншими бійцями йшов на позицію. 

У неволі Євгеній схуд на 30 кілограмів та повернувся додому з рубцем на усю спину — під час однієї з «прийомок» йому вирвали шмат шкіри. «Я бігав, відкачував хлопців, спасав. Потім заводив їх у кабінет і тримав, поки сфотографують», — згадує Євгеній так звану прийомку в одній з російських колоній. 

23 липня 2025 року Євгенія Шолудька повернули в Україну під час обміну. Про пережите у російській неволі він розповів «Слідству.Інфо».

Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».

«ПРО ПОЛОН УЗАГАЛІ НЕ ДУМАВ»

Євгеній Шолудько мешкає у Сумах — перебрався сюди з дружиною вже під час широкомасштабної війни. На початку вторгнення чоловік пережив окупацію у селі Конотопського району, куди поїхав до батьків: «Вони (росіяни, — ред.) стояли у селах, розстрілювали все, що було».

27 липня 2023 року Євгеній Шолудько підписав контракт та став військовослужбовцем Держприкордонслужби. Служив у Краснопільській громаді Сумщини.

«Там постійні обстріли. Про полон я не думав узагалі. Думав, “задвохсотить”, і все», — каже Євгеній.

У полон до росіян Євгеній потрапив 9 грудня 2023 року.

«Ми йшли на позицію, нас людей 6 було. 8 грудня нам сказали, що зайшла ДРГ (диверсійно-розвідувальна група, — ред). Було відкрито вогонь і вони десь зникли. Ми йшли серед поля, лісу, яру і зупинилися почекати інших (ми з моїм другом Іллею йшли, а вони позаду). І тут з ліска: «Здавайте зброю і здавайтеся», — згадує Євгеній.

Росіяни повели полонених прикордонників у російське село Поповка.

«Я БІГАВ ВІДКАЧУВАВ ХЛОПЦІВ. ВСИРАЛИСЯ ВІД БОЛЮ»

25 травня 2024 року Євгенія повезли у колонію в Каменськ-Шахтинському Ростовської області. Там українські полонені були змушені пройти через жорстоку так звану прийомку — їх били до втрати свідомості та живцем виривали шкіру зі спини. Через це у Євгенія залишився великий рубець.

«У мене на всю спину шрам. Була в них [росіян] така штука з кульками. Коли вони замахуються, то ці кульки розсуваються. І коли залізний прут підіймається, воно вириває живцем шкіру. У мене є дурна звичка допомагати і я ото, як матір Тереза, бігав відкачував хлопців. Повністю голий. Там втрачали свідомість і я рятував, рятував, підіймав їх, заводив у кабінет, щоб їх сфотографували», — каже Євгеній. 

Чоловік знає, що такі «прийомки» у Каменськ-Шахтинському пережити могли не всі. Зокрема, до смерті закатовував тюремник на ім’я Нікіта.

«Він колишній боєць, у нього удар поставлений. Він двічі з ноги так приклався, що я ледь встав тоді. Цей Нікіта забив до смерті хлопця — повідбивав йому внутрішні органи. Доходило до того, що хлопці, хай це буде грубо сказано, всиралися від болю», — каже Євгеній Шолудько.

До їдальні у колонії Каменськ-Шахтинська полонені мали ходити маршем та «з піснею». Співати змушували радянські та російські пісні, на кшталт «Катюші», «Дня Перемоги», пісень групи «Любе» тощо. 

«Перед цим хлопці розказували, що їдальня — це було випробування. Забігають «специ», б’ють на ходу. Убивали», — каже колишній полонений.

ЗНУЩАННЯ У СІЗО КІЗЕЛА

12 вересня 2024 року Євгенія етапували до СІЗО №3 у Кізелі Пермського краю РФ. Це ізолятор на Уралі, де загинули журналістка Вікторія Рощина та міський голова Дніпрорудного Євгеній Матвєєв. Також «Слідство.Інфо» з’ясувало, що у Кізелі утримують викрадену мелітопольську журналістку Анастасію Глуховську. 

Євгеній Шолудько каже, що у кізельському СІЗО впродовж цілого дня потрібно було стояти під відеоспостереженням. Від такого режиму у полонених набрякали ноги.

«На нас камера дивиться і висить динамік, по якому дають команди. Розмовляти не можна. Просто стоїш, голова вниз, руки за спиною. Тільки повертаєшся — це вже знак, що балакаєш. Колись ми спалилися, що балакали. У нас всю камеру вивели і вони питають, хто балакав. Усі мовчать, а ми втрьох сказали, що розмовляли. Хлопці присідають, а нас клепають», — згадує Євгеній.

За 10 місяців перебування у кізельському ізоляторі Євгеній Шолудько схуд на 29 кілограмів. Оскільки розмовляти між собою бранцям було заборонено, то кожен день у неволі вони рахували подумки: «Я навіть перерахував скільки в мене у селі, де батьки живуть, скільки там хат, скільки людей».

У Кізелі тюремники облаштували окрему кімнату для знущань над українськими полоненими — так звану резинку. Туди могли відправляти за найменші порушення режиму. Наприклад, за небажання співати російський гімн: «Це кімната повністю гумова. Без вікон, без нічого. Просто гумові стіни, там немає ні умивальника, ні туалету, нічого. І ти там голий. Повністю голий, тебе роздягають. І ти там у камері стоїш. Захотів у туалет — у куточок сходив. Там хлопці кричали, закривали по одному. Ночами теж один хлопчик кричав: «Будь ласка, випустіть, мені холодно, мені погано». Вони відкриють, налязкають, скажуть: “Закрий рот!” і все».

Також полонені мали вчити російські вірші та потім розказувати їх наглядачам під час перевірок. Якщо хтось збивався — карали побиттям.

«Найцікавіше було, коли приїжджала якась комісія. Одразу все ставало ідеально. Можна і розмовляти, і книжку читати, і в туалет без команди. Шкарпетки нові видавали. У нас хлопчика виводили з камери, йому дали пакетик (він казав, там цукерки, цигарки, одяг всілякий), зняли відео, що отримав, “дякую Російській Федерації”, забрали пакетик і назад в камеру», — згадує чоловік. 

«ДУМАЛИ, ЩО МИ ВІДКОРМИМОСЬ, ЯКЩО ПОЧНЕМО ОЛІЮ ЇСТИ» 

Євгеній Шолудько додає, що морально було триматися складно через відсутність звісток з дому — листи, які писала йому дружина, до російських тюрем не доходили. Та одного разу співкамернику Євгенія таки принесли єдиного листа, якого читали всією камерою: «Там малюнки були, ми їх розглядали. Доньки його маленькі намалювали тата, маму і вони вдвох стоять. Я аж сльозу пустив, це так душевно було. Ми з ним місяць просиділи, і я разів 15 дивився на ці малюнки». 

Євгеній згадує період, коли російські наглядачі почали «готувати» його до обміну — приносили кашу, яка плавала у олії, аби він набрав вагу, та припинили бити задля відсутності синців і ран. 

«Вони думали, що ми відкормимось, якщо почнемо олію їсти», — каже співрозмовник. 

23 липня 2025 року Євгенія Шолудька повернули в Україну в рамках обміну полоненими. 

«Я виходжу з літака і дивлюся — Гомель (місто у Білорусі, — ред.). Тут я вже все… Там в автобусі стояли пакети з їжею. Відкриваю, а там вафлі, солодощі, білоруська кока-кола. Мій друг Іллюха здуру з’їв дві банки тушонки, то з Чернігова до Києва на “швидкій” поїхав. Тобто здуру наїлися», — сміється звільнений з полону Євгеній Шолудько.

У Чернігів, куди привезли Євгенія та інших обміняних, приїхала його сім’я — мама, тато, сестра та дружина. Чоловік мав настільки виснажений вигляд, що рідні впізнали його лише за формою брів.

Кілька місяців після повернення через постійний голод у неволі до Євгенія не поверталося відчуття ситості: «Спершу я не міг наїстися, постійно хотів їсти. У палаті з хлопцями ми не спали ночами, а їли. Тільки кілька тижнів тому я нарешті відчув, що наївся».