«У полоні ми пил, який давлять, а тут ми — люди», — військовий моряк із Маріуполя про 39 місяців неволі

Маріуполець Ярослав Рум’янцев служить із 2016 року. Під час оборони рідного міста, у травні 2022-го, за наказом президента вийшов у полон, де пробув 39 місяців. «Тебе б’ють, душать, задувають балоном, топлять у ванні», — згадує різноманітні види тортур у неволі Ярослав. Цьогоріч на День Незалежності його повернули в Україну. «[Вздовж дороги] стоять люди з прапорами, і вони вітають нас вдома. У нас сльози, нас трясе. Я ніколи не міг подумати, що нас будуть так зустрічати», — згадує день обміну Ярослав. Більше про його шлях — у інтерв’ю.

Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».

ВІЙНА У МАРІУПОЛІ ТА ВИХІД У ПОЛОН

Ярослав Рум’янцев — військовослужбовець 23-го загону морської піхоти, все життя мешкав у Маріуполі. Моряком став у 2016 році, підписавши контракт. Виконував завдання в Маріуполі, Бердянську, Широкиному. 

Відкриту війну Ярослав зустрів у рідному місті — Маріуполі. 

«У перші дні ми залишилися на штабі, тобто в нас штаб знаходився на вулиці Червонофлотській. Це виїзд з Маріуполя в бік Мангушу (селище на Донеччині, — ред.). Тобто ми боронили один з найважливіших флангів», — розповідає Ярослав.

У російський полон Ярослав із побратимами виходив 16 травня 2022-го із заводу «Азовсталь». До бійців, серед яких був і Ярослав, тоді прийшов командир, який сказав, що у полон вони виходять за наказом президента: «Можливо, росіяни б нас там і поховали, тому що виходу з міста не було. Але все ж таки не силою вони нас взяли».

Чоловік згадує, що російські військові дуже раділи, коли бачили стомлених і брудних українських захисників. 

«І стоять вони — нова форма, нова зброя. Тобто ці люди не воювали проти нас. Це просто приїхали люди для картинки. Що вони такі міцні хлопці з великими кулеметами, з класними автоматами беруть «Азовсталь» у полон», — каже Ярослав Рум’янцев.

Спершу полонених повезли до Оленівки, та вже за кілька днів Ярослав опинився у СІЗО Таганрога. Лише дорогу до цієї буцегарні Ярослав називає «першим етапом тортур».

«Дуже незручна була поїздочка. П’ять камазів. У кожний камаз по 50 людей. Людина сідає. Ноги, руки зв’язані, очі зав’язані. Руки перекидаються через іншу людину. Тобто людина сидить переді мною, я впираюсь спиною в іншу людину. І ми ось так сидимо в камазі. Дихати немає чим, повітря немає зовсім», — пригадує Ярослав Рум’янцев.

Після прибуття чоловіка за одяг скинули з авто та наказали бігти через живий «коридор» зі спецназу та працівників СІЗО.

«Я йду, мене б’ють в обличчя, в ноги, руки, гумовими кийками, шокерами. Тих людей, які нас приймали, їх було десь біля 50 людей. І це були люди дуже гарної фізичної підготовки. Вони були під алкоголем і дуже люті. І ось я чую крики. Це дорослі чоловіки, які кричать… Це неможливо забути», — розповідає Ярослав. 

Підйом у СІЗО Таганрога був о 6:00. Але через стрес та страх перед ранковою перевіркою, багато полонених прокидалися раніше: «Тому що ти починаєш боятися, щойно встає сонце».

На сніданок полоненим мали давати молочну кашу, хліб і чай. Але, за словами Ярослава, каша була без солі та на воді й часто недоварена. 

«Хліба майже не було, а коли був, то він просто світився, тонесенький був. Замість чаю була просто вода розбавлена. Потім приходить прокурор і говорить: «Ну, що, борщ сьогодні був із м’ясом, все ж нормально, поїли?». Це знущання. Вони знають, як ми їмо, навіщо вони питають нас? Але якщо ти відповідаєш якось не так, завтра зранку або сьогодні ж ввечері прийдуть хлопці й будуть тобі пояснювати, що ти неправий», — переповідає експолонений.

«ВСЯ ПІДЛОГА БУЛА ЗАЛИТА КРОВ’Ю»

Після ранкового прийому їжу на бранців чекала перевірка, яка переважно супроводжувалась побиттям. Далі вони чекали виклику на допит.

«Забирають на допит, хлопці кричать дуже голосно і чутно, як і за камерою б’ють, і на другому поверсі б’ють, і ще десь б’ють. Тобто будь-який твій вихід із камери — це стрес, тому що ти знаєш, що тебе будуть бити або якось катувати. Я буду говорити за всіх, хто був у полоні з 2022 року: тебе і б’ють, і душать, і б’ють струмом, і палять, і задувають балоном, і надягають пакет на голову, і топлять у ванні або у відрі, або у тазику, стріляють біля вуха», — каже Ярослав Рум’янцев.

Він також пригадує ситуацію, коли спецназівці одному з полонених випалювали недопалками вибиті біля серця імена його дружини та двох дітей. 

Якщо хочете бачити більше викриттів злочинів Росії на нашому сайті, підтримайте нашу роботу одноразово або щомісяця. Також ви можете підписатися на щомісячний донат на Монобазі!

Після чотирьох місяців у Таганрозі Ярослава етапували до виправної колонії №12 у Каменськ-Шахтинську Ростовської області РФ. Там він провів два роки.

Так звана прийомка у Каменськ-Шахтинську була надзвичайно жорстокою: «У мене зріст 2 метри і мене б’ють зі стрибка. Як це можна витримати, коли ця гумова палиця тріскається і розлітається на шматки? Ви уявляєте, з якою силою потрібно бити? І коли у людини, наприклад, як у фільмі жахів, піктограма на спині, тобто розмальована смугами в потоках кров’яних. Розбиті голови, тобто вся підлога була залита кров’ю». 

Аби прибрати наслідки побиттів, співробітники колонії принесли полоненим їхній одяг та наказали все прибрати, використовуючи його замість ганчірок.

У цій тюрмі росіяни отримували особливе задоволення від тортур над українцями, тож вигадували різні методи знущань.

«Стає нас 10 людей, тримаємося за руки. Росіянин б’є одного шокером і дивиться, скільки людей пройде струмом. Навіщо? Є таке бажання. Друга ситуація: стирчать дроти зі стінки. Хлопцю говорять: «Бери». Він говорить: «Так мене струмом вдарить».  Він його палицею по спині: «Бери!». Той береться, його б’є, він падає. «Ще бери!». І він отак береться, поки не відключається».

Останнім місцем утримання за час перебування у неволі для Ярослава Рум’янева стало СІЗО у Глазові (Удмуртська Республіка). І там ставлення тюремників вже значно відрізнялося.

«Там зовсім інші люди. Їм майже всім на нас все одно. І вони говорять: «Хлопці, хоч зараз додому. Чекаємо просто команди». Краще годують, краще ставлення», — каже Ярослав.

У цьому СІЗО чоловік вперше отримав листа від рідних: «У мене тремтять руки, я не можу його відкрити, прочитати, тому що течуть сльози. Я розумію, що вони (рідні, — ред.) живі, просто живі, все». 

Ярослав Рум’янцев додає, що через постійний тиск, пропаганду та відсутність сил терпіти нелюдські тортури, деякі українські полонені відмовляються від громадянства України.

«Хлопці ламаються не через те, що вони думають, що в Росії краще жити. У них вже просто сил немає. Вони вже не знають виходу, вони вже не вірять у те, що їх заберуть», — каже експолонений.

«НІКОЛИ НЕ МІГ ПОДУМАТИ, ЩО НАС БУДУТЬ ТАК ЗУСТРІЧАТИ» 

24 серпня 2025 року, після 39 місяців у неволі, Ярослав Рум’янцев повернувся додому.

«І ми їдемо, я загорнутий у прапор України, сиджу в автобусі, а зліва і справа стоять люди з прапорами, і вони вітають нас вдома. У нас сльози, нас трясе. Просто неймовірні відчуття. Я ніколи не міг подумати, що нас будуть так зустрічати. Хто ми? Ми просто військові нашої країни. І ці люди залишили свої справи — вони нас зустрічають. Тим паче, що вони ще дві години чекали, поки нас обміняють і повезуть, тому що вони просто бачили автобуси, які їхали туди (у бік білоруського кордону, — ред.) І ти коли це все усвідомлюєш… Оце ми важливі. У тому плані, що ми українці, що нас чекають вдома. Тому що там ми ніхто, просто пил, який давлять. А тут ми — люди», — каже Ярослав. 

Після обміну Ярослав шукав родичів військових, котрі не повернулися разом із ним під час обміну, та передавав їм вісточки від рідних: «У мене червоний телефон був, я перші тижні просто ходив навколо шпиталю (нас же не випускали, ми ж в ізоляції). Я за день міг находити 27 кілометрів, 33 тисячі кроків. Це я ходив навколо шпиталю і розмовляв по телефону. Тому що родини людей — це найважливіше. Вони ж чекають, вони всі страждають. І тому для мене обмін — це не тільки моя свобода, це момент, коли я зміг людям донести, що ми про них теж думали. Ви з нами, а ми з вами».