Чому солдати тікають із армії: сповідь дезертира

У невеликому будинку під Кам'янець-Подільським рядовий Сергій, відомий товаришам по службі як «Механік», ходить кругами по кімнаті і мимоволі схлипує. Формально він – один із 200 тисяч. Саме таку цифру в середині січня 2026 року озвучив новий міністр оборони України Михайло Федоров, визнавши масштаб катастрофи: армія зіткнулася із безпрецедентним валом дезертирства. Для Сергія війна закінчилася не наказом, а туманом наприкінці грудня, під прикриттям якого він пішов із позицій і вирішив не повертатися.

Проблему дезертирства в українській армії дослідили журналісти французького видання Le Monde 

«Дубай» у центрі зони смерті

Історія Сергія - це хроніка розпаду мотивації під тиском нестерпних умов. З вересня 2025 року він провів 119 днів на позиції з іронічною назвою "Дубай". Насправді це був ізольований п'ятачок землі в «зоні смерті», де небо кишить дронами, а будь-який рух карається смертю.

"Штани стають твоєю другою шкірою", - згадує Сергій побут у повній ізоляції, де постачання йшло тільки через безпілотники, а гігієна була відсутня як поняття.

Його дезертирство стало не актом боягузтва, а фінальною точкою психологічного зламу.

«У мене немає жодної мотивації повертатися. Ніхто не подумав про те, щоб подбати про моє здоров'я. З якого дива я повинен йти назад?»

На це питання, яке постійно мучить Сергія, у командування 42-ї механізованої бригади не знайшлося відповіді.

Математика розпачу

Визнання міністра Федорова про 200 тисяч дезертирів прозвучало на тлі критичної нестачі особового складу. Статистика Генеральної прокуратури ще суворіша: до листопада 2025 року було порушено понад 310 тисяч кримінальних справ за фактами дезертирства та самовільного залишення частини. Характерно, що більше половини цих справ припали на перші десять місяців 2025 року. Незабаром після цього відомство закрило статистику, щоб не дискредитувати ЗСУ.

Військовий омбудсмен виділяє дві основні групи втікачів:

Новобранці, які кидають службу ще на етапі навчання через відсутність мотивації та зіткнувшись з перспективою безстрокового контракту.

Ветерани – досвідчені бійці, які «вигоріли» в боях надзвичайної інтенсивності. Конфлікти з керівництвом та відсутність ротацій перетворюють службу на дорогу в один кінець.

Системний збій

Сергій Гнездилов із 56-ї бригади, який колись сам зробив публічний демарш заради привернення уваги до проблеми, підтверджує: система не змінюється. Солдати тікають від наказів, «які штовхають на вірну загибель», і від неможливості побачити рідних у важливі для сім'ї моменти. Дезертирство стало настільки масовим, що багато хто навіть не ховається в тилу — судова система просто не справляється з таким обсягом проваджень.

Новий міністр оборони обіцяє «ключові зміни»: перегляд логістики в умовах панування БПЛА, покращення якості підготовки та відмова від «радянських» методів управління. Однак для тих, хто вже перейшов межу, ці реформи запізнилися.

Життя після фронту

Сьогодні «Механік» намагається знайти роботу у рідному селі. Його дружина Альона та близькі категорично проти його повернення. Незважаючи на загрозу тюремного терміну (від 5 до 12 років), страх перед законом меркне перед жахом пережитого на «Дубаї».

«Я знаю, що якщо повернуся туди, я ніколи не зможу прийти до тями», — шепоче він

Українське суспільство та армія опинилися перед системним викликом: як продовжувати боротьбу, коли «ресурс стійкості» окремої людини виявляється вичерпаним, а горизонт закінчення конфлікту остаточно зник за димом нескінченних боїв.