Життя та доля: Валерію Буркуну – 70 років

Валерій Васильович Буркун у Миколаєві людина відома: серйозний бізнесмен, депутат міськради кількох скликань, меценат. Ім'я Валерія Буркуна для мешканців Миколаєва незмінно пов'язане із «Оріон-Авто». Він керує підприємством уже майже сорок років і можна сміливо сказати: «Без Буркуна не було б «Оріона». Він очолював колектив у найважчі та найнебезпечніші моменти, приймав найвідповідальніші рішення, визначав стратегію та напрями розвитку підприємства.

Сьогодні, коли Валерію Васильовичу виповнюється сімдесят років, він, як і раніше, на бойовому посту: керує, спрямовує, заохочує, критикує. Для нього у виробничому процесі немає дрібниць: він чудово розуміється на законодавстві, техніці, фінансах, бухгалтерії, менеджменті. А ще він добрий психолог і уважний керівник. До нього приходять з різними проблемами, тому що знають – він завжди вислухає і розбереться. Він особисто знає кожного працівника підприємства: від охоронців до заступників директора. Він вникає у найдрібніші деталі виробничого процесу: від фінансово-кредитної політики підприємства до прання фіранок в автобусах. Одним словом, Валерій Буркун — професіонал з великої літери, людина, яка закохана у свою справу і віддає йому всі свої сили.

І тільки іноді, залишившись наодинці із собою, він замислюється, оглядаючись на прожиті роки...

Дитинство

Народився Валерій Васильович Буркун 30 серпня 1956 року у с. Панкратове Арбузинського району Миколаївської області у селянській родині. Батько працював механізатором у МТС, мати – у колгоспі.

Валерію з дитинства було на кого рівнятися. Батько, Василь Тихонович, був одним із найкращих механізаторів у селі. Будучи по життю людиною скромною, у роботі він перетворювався: працював ударно, до сьомого поту - так, як можуть працювати тільки в селі, де всі змалечку привчені важко трудитися. Люди його поважали – і не лише за доблесну працю. Всі знали, що Василь Тихонович – фронтовик, людина, яка пройшла всю війну. Коли один раз на рік - 9 травня - він одягав парадний піджак, там було на що подивитися: медалі "За оборону Кавказу", "За визволення Варшави", "За взяття Берліна", "За перемогу над Німеччиною". І на чолі всього цього «іконостасу» сяяла головна солдатська медаль, яку найбільше зазначили справжні фронтовики – «За відвагу». Війну Василь Тихонович Буркун пройшов усю: з перших до останніх днів, а закінчив у Берліні. Ті найважчі 4 роки залишили на ньому відбиток на все життя.

– Про війну батько розповідати не любив, точніше говорив, але дуже рідко, – згадує Валерій Васильович. - Він тільки демобілізувався з термінової служби у 1941 році, а через три місяці почалася війна. Під час штурму Керчі батько був командиром зенітної зброї. При відступі з десяти зеніток лишилося дві. Батько мій вижив. Іноді думаю, що за його сирітську долю, яка дісталася батькові з десятирічного віку, Бог зберіг його у страшному місиві війни. Те, що батько не любив розповідати про війну, цілком зрозуміло: він знав такі подробиці, про які тоді не було прийнято говорити. Війна зображувалась у кіно та літературі лише як героїка, командири — як великі стратеги, а те, що мільйони людей загинули через помилки командного складу, через відсутність зброї та інше — на це все існувало «табу». Та й саме свято Перемоги почали масово відзначати лише у день 20-річчя його проголошення. Ви спитали про нагороди. Так, вони у батька були. Але й щодо цього він мав свою думку. Він говорив: «Для мене найвища нагорода – життя та щастя моїх дітей».

Чи варто говорити, що Валерій пишався своїм батьком і в усьому намагався його наслідувати. Саме від батька він успадкував любов до техніки, яка визначила все його подальше життя. Навіть зараз, через багато років, батько залишається для сина незаперечним авторитетом:

«Думаю, що батьківська наука, філософія мудрості — це велике благо, яке ми всі, його діти, отримали у спадок. Хіба хтось заперечуватиме, що життя — це нагорода кожному з нас? А те, як ми нею скористаємося, як її оцінимо, як будемо до неї ставитися — це вже залежить безпосередньо від людини» - каже Валерій Васильович і додає: «Мені дуже багато дало оточення, в якому я ріс. Здебільшого це були фронтовики. І мій батько, і його старший брат воювали, а в мирний час працювали механізаторами. Я згадую їх із величезною любов'ю та повагою не лише тому, що один був моїм батьком, а інший – родичем. Я вдячний їм за те, що вони сміливо вели мене, підлітка по життю брали з собою на роботу. Саме тоді я собі освоїв ще одну науку: відповідальності, ціни обіцянки, значущості цього слова. Дорослі мужики цінували ці риси, слів на вітер не кидали. Яке було зневажливе ставлення до безвідповідальних людей! У наш час багато таких якостей забуто, навіть жартують: мовляв, я — господар свого слова, сам дав його і сам — забрав. Я ріс в атмосфері, де слова цінувалися дорожче за гроші. Мені, напевно, більше пощастило, ніж комусь, я засвоїв змалку головне: мало народитися людиною, треба нею стати».

Мама, Ніна Терентіївна, жінка дуже добра та чуйна, також працювала в колгоспі і, окрім роботи, «тягла» на собі всю родину: господарство, чоловік, троє дітей – все це вимагало постійної уваги та турботи. А сільський побут того часу аж ніяк не мав зручностей. Але, незважаючи на всі труднощі, жили дружно, в коханні та злагоді, у майбутнє дивилися з упевненістю.

«Моє дитинство було щасливим. Так як я - третя, молодша дитина в сім'ї, то завжди був оточений і любов'ю, і увагою. Жили ми не в розкоші. Єдиними іграшками для мого старшого брата були батькові медалі. Солодощі я вперше побачив десь у п'ятирічному віці. Але коли живеш в атмосфері кохання та розуміння, то відсутність того блага, яке ніколи не бачив, не заважає бути щасливим» – згадує про ті роки Валерій Васильович.

Ніна Терентіївна була жінкою мудрою і зіграла у формуванні характеру сина не меншу, ніж батько, роль.

«Кожну справу необхідно доводити до кінця, яке б місце в житті та по службі ти не займав, – говорила вона. – Працювати треба на повну силу».

Це, вбране буквально з молоком матері правило, стало для Валерія твердим переконанням на все життя.

«Найважче було старшому братові Саші, - продовжує розповідь про дитинство Валерій Васильович. - Адже він не тільки більше нас із сестрою працював, а й доглядав нас. Пригадую, як ми влітку ходили на Буг. У шість років я вже самостійно плавав, а в семирічному віці легко та впевнено перепливав річку, щоби на протилежному березі позасмагати. Думаю, що тоді формувався характер: я вчився перемагати, досягати мети».

Слухаючи цю розповідь, мимоволі відзначаєш як тоді, у дитячі роки формувалися риси Буркуна-організатора, керівника великого колективу.

«У дитинстві ми отримуємо свого роду щеплення – на міцність, людяність, ставлення до людей, праці, життя. Я бачив, що мої батьки багато працювали. Ми, діти, були пасивними спостерігачами».

Сім'я Буркунів: (зліва направо) старший син Сашко, мама Ніна Терентіївна, сестра Міля, батько Василь Тихонович. На руках у батька маленький Валера

 

 Школа

У шкільні роки характер Валерія Буркуна загартовувався і зміцнювався, продовжували формуватися і ставали стійкими ті риси, які в майбутньому вплинуть на всі його подальші успіхи і досягнення. Наче сама доля вела його життя туди, де згодом через багато років засяє сузір'я «Оріона».

«Вісім років я навчався у своїй Олексіївській сільській школі, – розповідає Валерій Васильович. – У ній викладання велося російською мовою. Щоб отримати атестат про середню освіту, треба було навчатися у Костянтинівській школі, а це – чотири з половиною кілометри в один бік від нашого села. Крім того, викладання там велося українською мовою. І виникала проблема спілкування: треба було терміново вивчити термінологію тощо. А дорогою до школи була гарна балка. Там, бувало, ми любили посидіти з хлопцями. Не всі, звичайно, йшли на уроки – могли й прогуляти день-другий... А я ні дня не пропустив – совість не дозволяла обдурити батьків та вчителів. Те, що моя моральна і фізична витривалість загартовувалися саме тоді, дуже стало в нагоді у всьому наступному житті. Більше того, ці дві складові характеру – рівнозначні. Людина, вихована у розкоші, у тепличних умовах, обов'язково розгубиться у складній ситуації, коли треба буде ухвалити відповідальне рішення. Я з дитинства мріяв якнайшвидше сісти за кермо. Після закінчення школи у Вознесенському ДТСААФ отримав першу спеціальність – став водієм, закінчивши курси шоферів. А в листопаді вже був призваний до армії».

Армія

1974 року 18-річний Валерій Буркун став солдатом. Тоді не було прийнято «бігати» від призову. "Який же ти чоловік, якщо не служив в армії?" - така думка домінувала в суспільстві. Зі службою пощастило: Валерій потрапив у ракетні війська. Аби кого в ракетники, тоді не брали – це знали всі. З огляду на любов до техніки визначили Валерія водієм. І не помилилися: солдатом Валерій Буркун був чудовим і дуже скоро став найкращим водієм у своїй частині. До кінця служби у службовій картці рядового Буркуна не залишалося вільного місця – вона була переповнена записами про заохочення.

Два роки пролетіли швидко. На відміну від багатьох товаришів по службі, у Валерія не було вагань куди йти після служби: подальший шлях, знову-таки, визначила любов до техніки, яка ще більше зміцніла за роки армійської служби. Демобілізований солдат подає документи до Київського автодорожнього інституту. 1 вересня 1977 року Валерій Буркун став студентом КАДІ – найкращого автотранспортного ВНЗ України.

Відмінник бойової та політичної підготовки рядовий Буркун

Інститут

Потрапити на навчання до інституту відразу після служби в армії тоді було великою удачею - адже за два роки служби шкільна програма призабувалася. А якщо вже ВНЗ перебував ще й у столиці, то й поготів. Але Валерій конкурсний бар'єр подолав легко - далася взнаки властива йому дисциплінованість, яка змушувала добре вчитися в школі.

Почався найкращий період у житті – студентські роки. Молодість, Київ, друзі – що ще потрібно молодій людині після двох років армійської дисципліни та казарменного побуту? Але столичне життя не «закрутило» колишнього солдата, як це часто бувало з його ровесниками – на першому місці для нього завжди було навчання. Студент Буркун завжди був на хорошому рахунку: його цінували викладачі за гострий розум, нестандартний погляд на багато загальноприйнятих речей, завзятість та наполегливість. Не випадково саме його призначили старостою групи. Усі, кому доводилося здобувати вищу освіту у ВНЗ, знають, що старостою зазвичай призначають найвідповідальнішого, дисциплінованого та авторитетного студента. Валерій не тільки чудово навчався, він ще й працював: майстром на кафедрі, водієм на великовантажному автомобілі. Відпочинок був для нього поняттям теоретичним, абстрактним. Він завжди пам'ятав слова батька: «Є можливість – працюй. Немає роботи – шукай!».

«Студентські роки пролетіли швидко, – згадує Валерій Васильович. - Навчання в інституті - як одна мить! Можливо, тому що я став студентом у «солідному» віці – після армії. Не було жодних проблем: ні з навчанням, ні із проживанням у гуртожитку. Я вже був готовий до самостійного життя. Окрім стипендії, будучи студентом, я непогано заробляв. З другого курсу працював навчальним майстром на військовій кафедрі та ще підробляв: я добре креслив і це мене дуже рятувало. Найяскравіший спогад – це рік 1980-й, період підготовки до Олімпіади. Ми працювали на олімпійських об'єктах у Києві, займалися реконструкцією Центрального стадіону. Техніка там проїхати не могла – ми вручну розбирали бордюри та виносили їх до машин. У студентському загоні у нас була група водіїв - працювали ті хлопці, які мали посвідчення водія. Я на «довгомірі» возив вагончики, побутівки.

Дипломну роботу студент Буркун писав під керівництвом одного з провідних вчених КАДІ, завідувача кафедри технічної експлуатації автомобілів, професора Ігоря Луйка. Захоплений відгук, написаний професором Луйком на дипломний проект Валерія Буркуна, досі зберігається в архіві у творця «Оріона-Авто».

Інститут дав Валерію Буркуну багато: глибокі професійні знання, перші навички складної науки керівництва людьми, вміння досягати поставленої мети. І не тільки це – саме в інституті він зустрів вірного та надійного супутника – свою дружину. Струнка, білява студентка Таня, яка навчалася на інженерно-економічному факультеті, підкорила серце майбутнього творця «Оріона-Авто» буквально з першого погляду і назавжди. Вони одружилися ще під час навчання і так, пліч-о-пліч, пройшли все життя.

День, який запам'ятався на все життя: студентське весілля Валерія та Тетяни

Початок трудової діяльності

Студентські роки пролетіли і влітку 1982 Валерій Буркун отримав диплом інженера-механіка. Питання про те, куди їхати на роботу не виникало: звичайно ж, на батьківщину, до Миколаєва. Восени 1982 року Валерія Буркуна було прийнято на посаду старшого майстра Миколаївського АТП-14828. Зарекомендував він себе на цій роботі з найкращого боку, тож уже через три роки пішов на підвищення – був призначений головним інженером підприємства «Транссільгосптехніка». Звучить повсякденно «призначено», але що за цим стоїть! «Транссільгосптехніка» – одне з найбільших автотранспортних підприємств області, сотні машин, тисячний колектив. Головний інженер на такому підприємстві – фактично, друга людина після директора. А самому головному інженеру ледве виповнилося 27 років. Спробуй, покеруй, коли багато твоїх підлеглих тобі в батьки годяться. Але Валерій і тут упорався, та так, що вже через два роки його відправили на самостійну ділянку роботи – призначили директором Миколаївського АТП-14855. Точніше навіть не призначили, а «кинули в прорив» - був тоді такий термін у чиновників, коли керувати відстаючим підприємством кидали керівника, який добре зарекомендував себе, сподіваючись, що він «витягне» відстаючого в передовики.

АТП-14855 вважалося у відстаючих за всіма статтями: з 26 автотранспортних підприємств області воно було на 20 місці. Ось як розповідає про це сам Валерій Васильович:

«Повірте, це не було заохочення за хорошу роботу: серед двадцяти шести автотранспортних підприємств області вищеназване було на двадцятому місці».

На той час Валерій Васильович накопичив уже необхідний професійний досвід і тому розумів - починати треба з кадрів:

«Прийшовши на підприємство, я розумів, що потрібна команда, треба шукати однодумців. 1988-го року я взяв 9 молодих фахівців, випускників ВНЗ, через міністерство транспорту оформили замовлення. З них 3 особи працюють і сьогодні – це інженер з безпеки дорожнього руху Іван Володимирович Петров, провідний економіст Ірина Володимирівна Ніколашвілі та бухгалтер Жанна Анатоліївна Кодрян. Вони й зараз зі мною».

Наступним кроком було запровадження внутрішньогосподарського госпрозрахунку. Почали матеріально заохочувати людей, які працювали у складних умовах – водіїв-дальнобійників, водіїв самоскидів. Їм доплачували не просто за «годинник по табелю», а залежно від трудового внеску. В результаті зарплата у найкращих працівників підскочила одразу вдвічі: зі 180 рублів до 300-400 і більше. Інші, дивлячись на це, теж почали підтягуватися: кому приємно коли твій колега заробляє вдвічі більше за тебе? Не всі сприйняли ці нововведення – були й незадоволені: що це у нас працівників ділять на найкращих та найгірших? Деякі, особливо завзяті, так і не змирилися – їм довелося втекти. Але інформація про те, що в АТП-14855 зарплати вдвічі вищі, швидко поширилася у місті та на підприємство потягнулися люди.

Загалом, із призначенням молодого прогресивного директора на відстаюче підприємство чиновники потрапили в саме яблучко: для того, щоб підняти АТП, що відстає, з 20 місця на перше йому знадобилося всього три роки. Вже 1989 року підприємство стало лідером у своїй галузі у Миколаївській області. Валерій Буркун тоді, звісно, ​​і не здогадувався, що з цим підприємством буде пов'язана вся його подальша доля, але навіть якби й знав, це мало що змінило б: свою роботу він звик робити добре у будь-якому разі.

Випробування

Але життя готувало нові, значно серйозніші, випробування. З розвалом Радянського Союзу разом обрушилися й усі налагоджені економічні зв'язки. Роботи не було, грошей не було. Як платити зарплату працівникам? Де брати ПММ? За які кошти купувати запчастини?

«При плановій системі господарювання, яка була до 1991 року, головним показником для нас був обсяг виконаних робіт – розповідає Валерій Васильович. – 80% обсягів нам давало обслуговування міністерств та відомств, планові завдання зверху спускалися, ми виконували. Плюс було обслуговування населення, підприємств, які не входили до системи планового господарювання. І коли одного дня все зупинилося — ми не знали, що робити. 300 автомобілів у парку простоюють, водії, техперсонал – усі на місцях, а гроші просто перестали надходити».

Настали невиразні часи: по всій країні одне за одним, зупинялися заводи, фабрики, підприємства транспорту. Люди місяцями не отримували зарплати, скрізь панував бартер. Багато хто тоді опустив руки - багато хто, але не Валерій Буркун. Вже набутий на той час життєвий і управлінський досвід підказував йому, що попри всі труднощі треба шукати вихід. Очевидно, було одне: «Під лежачий камінь вода не тече». Значить, треба більше працювати – і робота закипіла.

«Почався творчий пошук – шукали замовлення. Укладали договори із сільгосппідприємствами, кооперативами, які почали зароджуватися, із комерційними структурами. Вивозили агропродукцію: одного дня доводилося переобладнати, залежно від характеру вантажу, по 10-20 автомобілів та ставити їх на лінію. Почали працювати з портами, із заводом «Океан». До 1991 року наші показники вимірювалися в тоннах, машино-годинах, кілометрах. Після 1991-го почали оцінювати показники у фінансах. Об'єми на хліб не намажаєш, і тим, хто це не зрозумів, було складно. Ми купили перші сідельні тягачі Шкода, почали їздити за кордон. Перше замовлення було від «Первомайськдизельмаш». Це був 1992 рік — вже було трохи протоптано доріжки до Європи», - згадує про цей складний період Валерій Васильович.

На середину 90-х вдалося вийти з кризи: налагодилася системна робота, з'явилися довгострокові замовлення, постійні партнери. А 1997 року з Держкоммайна надіслав повідомлення про те, що АТП №14855 включено до списку підприємств, що підлягають приватизації. Розпочали підготовку, зробили оцінку активів. Стратегічних інвесторів транспортне підприємство особливо не зацікавило, тож за підсумками приватизації 75% акцій опинилися у власності трудового колективу.

Цікаво, що сама назва «Оріон-Авто» з'явилася цього ж року. Ось як розповідає про історію появи назви, яка стала одним із головних брендів транспортної галузі України сам Валерій Васильович:

«Я тоді багато їздив за кордон: шукав інвесторів, придивлявся до можливостей придбання техніки. Багато було різноманітних контактів. У закордонних партнерів викликала посмішку назву нашого підприємства – АТП 14855. Кажуть: у вас що там, досі ГУЛАГ, усі під номерами? Начебто й жартома, але я зрозумів, що треба терміново придумати щось більш презентабельне».

Тоді й з'явилася гарна і гучна назва «Оріон-Авто».

Нова справа, окрім іншого, вимагала не лише глибоких технічних знань – а вони у Валерія Буркуна були, а й фундаментального розуміння економічних законів, фінансів, маркетингу, менеджменту. Усвідомивши це, Валерій Васильович не вагаючись жодної хвилини, у сорокарічному віці знову йде вчитися: вступає до Південної академії Держкомпромполітики України на спеціальність «Фінанси». Навчання він закінчує без відриву від виробництва у 2000 році, отримавши диплом економіста з фінансової роботи.

Треба сказати, що успішна діяльність Валерія Буркуна на транспортній ниві завжди була у сфері уваги керівництва Миколаївської області. 1999 року він отримав пропозицію очолити управління автомобільного транспорту Миколаївської ОДА. Відмовлятись було не в його правилах – і Валерій Васильович зайняв кабінет на дев'ятому поверсі будівлі Миколаївської ОДА. Працюючи начальником транспортного управління, він, серед іншого, звернув увагу на те, наскільки невпорядкованою є сфера пасажирських перевезень у Миколаєві та області.

«На цій роботі я побачив багато недоліків саме у пасажирських перевезеннях: вони були погано організовані, ліцензії не видавалися, транспорт не був сертифікований, не було рухомого складу та ремонтної бази у підприємств. Збиралися люди, як у клубі за інтересами, наймали кілька десятків водіїв зі своїм транспортом та починали возити пасажирів. Первісний рівень» – ділиться своїми тодішніми враженнями Валерій Васильович.

І він вирішує виправити ситуацію, що склалася. 2004 стає для «Оріон-Авто» воістину доленосним - з цього року підприємство відкриває нову сторінку своєї історії - починає займатися пасажирськими перевезеннями. Вантажні перевезення також зберегли. Справа пішла напрочуд швидко: якщо спочатку пасажирські перевезення приносили лише 5% прибутку від усіх доходів підприємства, то вже через два роки вони досягли 90%. Але це лише на словах просто. Щоб з вантажних перевезень перейти на пасажирські, потрібно було провести колосальну роботу. На самоскидах пасажирів возити не будеш - постало питання про придбання рухомого складу. Але новий автобус – штука дорога. Значить, потрібні гроші. А якщо автобусів потрібно десятки – і одразу? Вихід знайшли: почали купувати вживані автобуси, які потребують ремонту. На такі ЛАЗи, ПАЗи ставили двигуни та агрегати із вантажних автомобілів, робили косметичний ремонт. Таким чином, за рік вдалося зробити 18 автобусів. Весь зароблений прибуток знову пускали на придбання рухомого складу. 2007 року було куплено 17 нових автобусів «Еталон». Пізніше почали брати кредити на закупівлю автобусів, але вже європейських виробників: Мерседес, Сетра.

«Я бачив, що у сфері автоперевезень дуже багато проблем, що держава не може їх вирішити одночасно. Ми створили автопідприємство, щоб обслуговувати зокрема низькорентабельні, неприбуткові маршрути», - підбиває підсумок першого етапу переходу до пасажирських перевезень Валерій Васильович.

У пасажирських перевезеннях є ще один суттєвий аспект – психологічний. Водій самоскида возить неживі вантажі: сьогодні пісок, завтра дрова, післязавтра щебінь. Дровам байдуже, як їх везуть. Водій автобуса перевозить людей. І найчастіше проводить з ними разом добу, а то й дві. Адже люди бувають різні: у них може виникати і невдоволення, і нерозуміння ситуації, що склалася, та й просто скандальні особистості трапляються. І з усіма ними водій має бути гранично спокійним, ввічливим, коректним, незважаючи на жодні претензії, примхи тощо. І при цьому безпомилково керувати багатотонним автобусом, у будь-яких погодних умовах забезпечувати безпеку, пам'ятати про дотримання графіка та ще про десятки інших своїх обов'язків у рейсі. Валерій Буркун – сам водій із 16 років – чудово це розумів. Тому від самого початку пасажирських перевезень підготовці водіїв на «Оріон-Авто» приділялася особлива увага.

«Підбір та підготовка кадрів – це завжди найскладніше питання. У нас кожен кандидат проходить «кастінг». У нього має бути посвідчення водія категорії «Д», стаж роботи не менше трьох років, причому, саме водієм автобуса. Проводимо співбесіду: дізнаємось, де він раніше працював, як показав себе на попередньому місці роботи. Основний кістяк водіїв зараз, це 50-60 осіб - водії, які можуть бути вже вчителями, наставниками. Вони тверезо оцінюють ситуацію, дорожать своїм робочим місцем, розуміють, що підприємство - це їхній рідний дім. Вони усвідомлюють, що якщо станеться НП на підприємстві – можна втратити ліцензію і весь колектив залишиться без роботи» – розповідає Валерій Буркун.

З колективом на підприємстві "Оріон"

1998 року в Україні було створено Асоціацію автомобільних перевізників. До Асоціації увійшли 12 найбільших перевізників Миколаївської області. Очолити її в Миколаєві довірили Валерію Буркуну – він уже тоді був незаперечним авторитетом у всіх транспортників.

Вже до 2009 року «Оріон-Авто» став лідером пасажирських перевезень у Миколаївській області та увійшов до числа 20 найкращих підприємств галузі по Україні. У цей період підприємство дуже швидко розвивалося: збільшилася кількість співробітників, закуповувалась нова техніка, було створено власну ремонтно-діагностичну базу, якою позаздрить будь-який столичний автопарк. Підприємство почало виконувати міжнародні рейси – для них закупили автобуси каса «люкс» – бельгійські Van Hool.

Але без проблем і тут не обійшлося. Збудована ще за часів СРСР мережа автостанцій та автовокзалів потрапила під приватизацію. На жаль, більшість нових господарів мало цікавила розвиток бізнесу, інвестиції тощо, зате дуже цікавила прибуток, бажано без особливих витрат. В результаті мережа автовокзалів, що діє, в Україні розвалилася: одні закрилися, інші перепрофілювалися на торгівлю, треті просто зруйнувалися. Власники тих автовокзалів, які залишилися працювати, бажаючи швидко отримувати максимальний прибуток, різко підняли плату за свої «послуги». Автовокзали забирали до 30% вартості квитка. При цьому жодних інвестицій у розвиток власної інфраструктури не робилося – все потрапляло до кишені господарям. Спроби переговорів із новоявленими власниками автостанцій ні до чого не призводили, перевізники зазнавали збитків. Валерій Буркун і тут знайшов вихід: рішення було різким несподіваним, властивою йому манерою. Він вирішив... будувати власні автостанції!

Склали проекти, домовилися про кредити. За короткий термін «Оріон-Авто» збудував у Миколаєві три власні автостанції. Усі три справно працюють. А незабаром відкриється ще одна – у м. Вознесенську. Іншого подібного прецеденту – щоб транспортне підприємство, власним коштом, будувало автостанції – немає у всій Україні. Задоволені всі: пасажири, перевізники, і навіть місцева влада, яка, не вклавши жодної копійки, отримала нові інфраструктурні об'єкти.

Війна

Величезним випробуванням стала війна. 24 лютого 2022 року розділило життя всіх українців на «до» та «після». Сповна сьорбнули лиха і на «Оріоні». У перші місяці війни всі співробітники не знали ні сну, ні відпочинку - підприємство виявилося єдиним перевізником в області, який, незважаючи на бойові дії, міг перевозити велику кількість людей. Весь березень, квітень та травень водії «Оріон-Авто» евакуювали з Миколаєва всіх, хто хотів виїхати, але не міг цього зробити самостійно. За місяць підприємство витратило весь запас пального, придбаний до війни та розрахований на півроку. Людей вивозили до західних областей країни та Європи, а зворотними рейсами везли гуманітарну допомогу, якої так потребував Миколаїв у той період.

Березень 2022 року: черга біженців для посадки в автобус «Оріона» для евакуації

І весь цей час роботою підприємства керував Валерій Буркун. Мов капітан на містку корабля він стояв на чолі «Оріона», спрямовуючи його в потрібне русло. Неодноразово «Оріон-Авто» діставалося під час обстрілів: ракети та безпілотники потрапляли і на територію підприємства, і по його автостанціях. Дісталося й Валерію Васильовичу особисто: ворожа ракета потрапила до будинку, де він жив – квартиру було повністю зруйновано. На щастя, у момент влучення в квартиру нікого не було, проте все майно було втрачено. Особливо шкодує Валерій Васильович про втрачені сімейні архіви: фотографії, листи, документи, в яких була вся історія сім'ї.

Будинок, зруйнований попаданням російської ракети: на третьому поверсі була квартира родини Валерія Буркуна

Але навіть війна не змогла зупинити переможну ходу «Оріона». Після першого військового шоку стало зрозуміло: незважаючи ні на що, можна і треба розвиватися, рухатись далі. Глава «Оріон-Авто» першим зрозумів те, що всім стало ясно набагато пізніше: величезна кількість українських біженців за кордоном у поєднанні з повним припиненням повітряного сполучення України з іншими країнами породила підвищений попит на пасажирські перевезення з України до Європи та назад. І розпочалася величезна робота з відкриття міжнародних рейсів. Якщо до війни їх було лише три, то станом на серпень 2026 року – близько десяти. Сьогодні з Миколаєва без пересадки можна потрапити до десятків європейських міст – і все завдяки новим міжнародним рейсам «Оріон-Авто». І кількість нових міжнародних рейсів постійно зростає.

Для всіх, хто знайомий із діяльністю підприємства та його директора Валерія Буркуна, ці два слова нерозривно пов'язані. «Ми говоримо Буркун, маємо на увазі «Оріон-Авто», ми говоримо «Оріон-Авто» - маємо на увазі Буркун». Сьогодні ім'я Валерія Буркуна відоме далеко за межами Миколаєва: воно знайоме транспортникам усієї України, про Буркуна знають у Бельгії, Польщі, Німеччині, Молдові та інших країнах Європи. За цією популярністю стоїть глибока повага до професіонала з великої літери, до людини, яка своєю працею, завзятістю та наполегливістю зуміла подолати всі перешкоди на своєму шляху та створити успішну структуру, яка працює на благо людям.

«За кожним досягненням стоїть величезна праця» - так коротко підбиває підсумки успіхів «Оріон-Авто» його творець і незмінний керівник Валерій Буркун.

Визнання заслуг

Окрім своєї основної діяльності з керівництва підприємством Валерій Васильович веде активну громадську роботу. Він обирався депутатом Ленінської райради м. Миколаєва, був депутатом міської ради трьох скликань. І до своєї депутатської діяльності він ставився так старанно і відповідально, як і до основної роботи - інакше він просто не вміє. «Депутатська робота — це частина мого життя, тому що я не можу замкнутися у своєму світі, мені потрібне спілкування з людьми. Я завжди намагаюся увійти в становище людини та знайти вирішення її проблеми» - каже Валерій Васильович.

Заслуги Валерія Буркуна були гідно оцінені. Лише перерахування його нагород, почесних звань, грамот і подяк зайняло б кілька сторінок. Назвемо лише деякі. Він удостоєний звання «Почесний працівник транспорту України», нагороджений відзнаками «Почесний транспортник» та «Почесний працівник», почесною грамотою міського голови «За заслуги перед містом Миколаєвом». Двічі – у 2009 та 2011 роках – був переможцем програми «Людина року Миколаївщини» у номінаціях «Транспорт та зв'язок» та «Промисловість та зв'язок». Регулярно Валерій Васильович входив до списку «100 найвпливовіших миколаївців». Разом із колективом підприємства нагороджено дипломом «Лідер транспортної галузі України». «Оріон-Авто» є переможцем регіонального етапу Всеукраїнського конкурсу якості продукції (товарів, робіт, послуг) «100 найкращих товарів України» у номінації «Роботи та послуги».

Сьогоднішнє ТДВ «Оріон-Авто» – одне з найуспішніших підприємств України у сфері пасажирських перевезень. Більш того, «Оріон-Авто» - це вже справжнісінький бренд, своєрідний знак якості для споживачів. Пасажири знають: якщо купив квиток на автобус «Оріона», подорож буде безпечною, необтяжливою та приємною, водії – ввічливими та доброзичливими, а автобус – чисто вимитим та максимально зручним. І це знають не лише у Миколаєві: у всіх містах, через які проходять маршрути «Оріона», пасажири намагаються купити квитки саме на ці автобуси.

А на чолі підприємства, як і раніше, стоїть Валерій Буркун. 70 років мало що змінили в ньому - хіба що додали сивини. Як і раніше він твердий і наполегливий, міцно тримає це слово, добре розуміє, куди треба йти і як досягати поставленої мети. Життя, як і раніше, підкидає йому нові й нові випробування, а він, із властивою йому мужністю, їх долає.

Сім'я

Валерій Буркун із дружиною Тетяною

Розповідь про Валерія Буркуна буде неповною, якщо не згадати його головну опору – родину. Вірний його супутник ще зі студентської лави – дружина Тетяна Василівна – як і поруч, розділяє з чоловіком усі прикрощі та радості. Діти також пішли стопами батька. Дочка Алла – економіст, закінчила Національний економічний університет, живе та працює у Києві, і теж у сфері транспортних перевезень. Син Віталій – заступник директора «Оріон-Авто» з міжнародних перевезень, займається вивченням та відкриттям нових маршрутів за кордон. Внуків у Валерія Васильовича вже четверо і всі хлопці. Можна не сумніватися – хтось із них точно продовжить розпочату дідусем справу.

Сьогодні «Оріон-Авто» впевнено прямує вперед. І всі його працівники знають: якщо що трапиться – з ними поруч їхній незмінний директор, керівник та наставник Валерій Буркун. З ним все вийде!