"Багато наших хлопців хочуть допомагати ЗСУ, показати, що поліція – теж на війні", - Герой України, поліцейський Михайло "Койот" Кравчук

Патрульний поліцейський, піхотинець бригади "Хижак" Михайло Кравчук з позивним "Койот" в інтерв’ю УНІАН розповів, як потрапив на фронт, за що отримав високе звання Герой України, та як, будучи пораненим, ще тиждень перебував на позиції.

26-річний Михайло Кравчук з Рівненщини на початку липня отримав найвищу державну нагороду України – звання Героя. Разом з п’ятьма побратимами він цієї зими тридцять шість днів утримував позиції у Торецьку на Донеччині. Оборонці відбили близько десяти штурмів, взяли у полон чотирьох росіян, і ще стільки ж Михайло знищив у ближньому бою. Нині старший лейтенант поліції перебуває на лікуванні після поранення. Він поділився з УНІАН історією про свій бойовий досвід та думками, чому війна з Росією швидко не завершиться.

Михайле, чи стало для вас несподіванкою вручення нагороди – Зірки Героя?

Звичайно. Я до останнього не знав, що мене подавали на цю нагороду. Лише за пів дня до нагородження про це повідомили. А вручення відбулося на День поліції, 4 липня. З рук президента отримав "Зірку".

Які були емоції?

Розгубленість. Не знав, як поводитися. Звісно, потім стало приємно.

Відчуваєте зараз себе Героєм?

Ні, не відчуваю. Лише занадто багато уваги до мене стало. Це незвично.

Розкажіть про бої, за які вас нагороджено? Знаю, що ви чотирьох росіян взяли в полон…

Не чотирьох одразу. Поступово. Це було 14 лютого поточного року. Когось ми силою взяли в полон, хтось сам здався після наших штурмів: всі ж жити хочуть. Ми загалом 36 днів тримали позицію у Торецьку.

Я був старшим групи, у яку входило ще п’ятеро моїх побратимів-поліцейських, віком від 21 до 45 років. Потім до нас ще п’ятеро хлопців з суміжної бригади "Лють" доєдналися.

Було багато снігу. Надходила інформація, що може бути штурм. Ми переходили з позиції на позицію. В місті – дуже тяжкі бої. Там були двоповерхові житлові будинки, а під’їзди виходили у двори. Ми закріпилися в одному з будинків, а хлопцям з "Люті" було тяжко до нас зайти. Я побачив, що поблизу росіяни сидять. Відкрив вогонь – і все, їхній бій закінчився.

Ми пережили за той час близько десяти штурмів. Дуже інтенсивних. Була втома і фізична, і моральна. Не було води і їжі, боєкомплект закінчувався. Потім я наступив на міну – і "трьохсотий".

Розкажіть про це детальніше.

Нам з дрона скинули воду і їжу. Морози були 20-25 градусів. Я нагнувся за посилкою – і наступив на міну. Спочатку подумав, що це, може, скид був. Починаю бігти, а ліва нога згинається під коліном – зламана. Побратими мене у вікно будинку затягнули. Бачу: штани – повністю в крові. Хлопці турнікети наклали і я знепритомнів. Отямився у підвалі. Ще після того сім днів на позиції був, доки не приїхала евакуація і не вивезла нас. 

Як зараз почуваєтесь?

З 7 березня перебуваю на лікуванні. Трохи краще почуваюся, але ще не так, як хотілося б. Апарат (Ілізарова, – УНІАН) – у нозі. Чутливість в ногах втрачено, бо осколками нерви перебило.

Звідки ви родом? Де навчалися перед тим, як обрали службу в поліції?

Я з села на Рівненщині. Тут виріс, закінчив школу. Здобув освіту у Рівненському інституті Київського університету права Національної академії наук України (бакалаврат, право). Потім була Академія Патрульної поліції і Національна академія внутрішніх справ у Києві (магістратура, право).

А чому вирішили стати саме поліцейським?

Ще зі школи хотів працювати в поліції. Було вже тоді сильне захоплення правознавством, особливо блоком адміністративного і кримінального права. Тому так і зацікавився цією професією. Робота поліцейського подобалась і працювалось легко.

Давно в поліції?

З 2019 року.

Як ви потрапили на війну? Адже поліцейські переважно охороняють порядок на мирній території, а не служать у війську.

Зведений загін патрульних "Хижак" створили ще у 2022 році. Але тоді я був у відрядженні у Вараші, охороняв Рівненську АЕС, і не потрапив до нього. А у травні 2024 року мені зателефонували, бо знали про мої настрої, що я не проти захищати країну, і запропонували приєднатися до зведеної стрілецької бригади патрульних "Хижак", що створювалася. Я погодився.  

Це у ній і ексначальник поліції Рівненщини Сергій Мерчук служив?

Так. Він, до речі, мене особисто зустрічав у Костянтинівці після поранення.

Щось казав вам?

Дякував за службу. Казав: "Тримайся, красунчику!".

Чому пішли воювати?

Бо треба комусь це робити. Багато наших хлопців хочуть допомагати ЗСУ, показати, що поліція – теж на війні. До речі, спільно з Силами оборони саме поліція - "Хижак", "Лють", "КОРД", зведені загони - десь пів року чи рік вже утримує Торецьк.  

Як вдається це робити? Адже Торецьку давно прогнозували падіння?

Гадаю, це завдяки характеру наших хлопців. З Торецька наші відійшли, але околиці утримують.

Як зараз виглядає місто, в якому станом на 2022 рік проживало понад 30 тисяч осіб?

Воно повністю стерте з лиця землі. Жодного вцілілого будинку. На місці багатоповерхівок – лише купи каміння та цегли.

Кажуть, що росіяни там використовують навіть хімічну зброю, щоб прорватися.

Усі можливі види озброєння використовують. І стрілецьку, і артилерію, і танки, і навіть газом нас травили. І міни ставлять. Так, приміром, нам у підвал намагалися занести "колобки" – це дві протитанкові міни, зв’язані разом. Страшна штука: коли вибухає, будинок складається, наче картковий.

Чи вправні росіяни в міських боях? Чи просто беруть кількістю?

Насправді піхота у росіян, залежно від підрозділу, вміє воювати. Але для піхоти у них є дуже велика підтримка артилерії та аеророзвідки. Ну, і, звичайно, вони беруть кількістю.

Чи проходять поліцейські якусь підготовку перед тим, як потрапити на фронт?

Звичайно. Ми мали два місяці підготовки, так звану БЗВП – базову загальновійськову підготовку, під час якої додатково вчилися поводитися зі зброєю, вивчали тактику, медицину. Опановували вміння штурмувати і зачищати різні локації.

Поліцейські, потрапивши на фронт, перебувають там постійно, чи відбуваються ротації?

Поліцейські бригади воюють постійно. Ротації відбуваються всередині бригади, між своїми підрозділами.

Це була перша ваша участь у бойових діях, чи ще десь воювали, окрім Торецька?

Так, це моя перша участь у бойових діях. Весь цей час я був у Торецьку.

Чому ви аж тридцять шість днів тримали позицію? Не було змоги вас підмінити?

Не було погоди для ротації, тому так все затягнулось. Для її проведення необхідне погіршення погодних умов – дощ, сніг або туман, що унеможливлює роботу ворожих дронів. Ротація проходить наземним транспортом. У нашому випадку це були бойові броньовані машини.

Як доставляли вам їжу, боєкомплекти? Чим ви грілися в такі морози?

Провізію і боєкомплекти доставляли дронами типу "мавіків" і більшими безпілотниками. А грілись ми термогрілками і окопними свічками.

Чи страшно вам було? Що було найстрашнішим?

Звичайно, було страшно, це ж війна. А найстрашнішим було усвідомлення того, що додому можеш не повернутись.

Помітила, що на фото з однієї із позицій ви тримаєте на руках кішку. Вона жила там разом з вами?

Так, вона була з нами на позиціях. Ми її підібрали у Торецьку. Але, на жаль, не змогли вивезти з собою на мирну землю.

Ваші рідні знали, де ви перебуваєте?

Вони мало, що знали. Я казав їм, що перебуваю на третій лінії, а не на нулі. А коли вони почули про нагороду, були шоковані.

До речі, хто ваші батьки? Питаю, бо цікаво, хто виховав Героя.

Мама – вчителька початкових класів. Тато – робочий на асфальтно-бетонному заводі.

Що плануєте робити після одужання? Повернетеся на війну чи продовжите службу у поліції?

У поліції залишусь обов’язково. А на фронт – як ВЛК скаже. Не знаю, чи травма ніг дозволить туди повернутися. Звісно, планую жити далі, створити сім’ю. Маю дівчину.

До речі, як вона зреагувала на вашу нагороду?

Вона, як і батьки, мало що знала про моє перебування на передовій. Звісно, була рада за мене. Для всіх це було неочікувано.

Після такого довгого перебування на передовій, після поранення, що думаєте про війну? Як скоро вона може закінчитись?

Ще довго вона триватиме, думаю. Бо військова машина ворога не зупиниться. Він нікого не слухає. Робить усе, щоб досягти своїх цілей. Навіть, якщо буде на якийсь час перемир’я, згодом знову доведеться воювати.

Що скажете про ставлення українців до війни?

Багато кому байдуже до неї, багато хто втомився. Вже нема такого, як на початку, коли люди кидалися разом щось робити заради перемоги.

А як сприймаєте переховування чоловіків від ТЦК?

Кожен робить власний вибір. Хлопці, які три роки на передовій, теж хочуть побути вдома, і їх треба кимось підмінити. Якщо всі ховатимуться, це плачевно скінчиться для України.

На вашу думку, чи варто знижувати мобілізаційний вік до 18 років?

Я вважаю, що 18 років – це надто мало. Можливо, з 21 року. І то, над цим питанням потрібно подумати.

Хотіли б звернутися до всіх українців? Щось їм сказати чи побажати?

Хотів би побажати, щоб проявляли громадянську позицію, щоб менше слухали російські наративи, а більше включали холодну голову, аналізували ситуацію. Ну, і – мирного неба над головою!