Марення радянського шизофреніка

Ім'я миколаївського пенсіонера Анатолія Ільченка відоме далеко за межами Миколаєва – і не лише в Україні, а й у Європі – наприклад, у Німеччині, де він зараз перебуває. Ільченко відомий усім своєю абсолютною непримиримістю до будь-якої несправедливості, особливо, якщо вона походить від сильних світу цього – насамперед від органів влади. Його пікети біля Миколаївської обласної адміністрації, миколаївської мерії, місцевих правоохоронних органів, Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ тощо, часто ставали значним інформаційним приводом для ЗМІ – і не лише для українських. Перебуваючи зараз у Німеччині, Анатолій Ільченко залишається вірним собі – він і там бореться з будь-якими проявами несправедливості: пікетує органи місцевої влади, українське консульство тощо.

Днями Анатолій Ільченко надіслав на адресу нашої редакції свої спогади про те, як він зіткнувся «каральною психіатрією» за часів СРСР. Редакція вважає, що цей матеріал, безумовно, буде цікавий нашим читачам.

Частина 1. В армії

В СРСР служба в армії була почесним обов’язком. У засобах масової інформації армію показували такою, що мені дуже хотілося там бути. Тоді я був правильно вихованим, тобто повністю відповідав кодексу будівника комунізму.

В кінці квітня 1972 я подався до військкомату за повісткою. Мене планувалипокликати до армії восени та я вимагав видати повістку вже на 3 травня, на день мого повноліття. Видали мені повістку на 4 травня.

Спочатку потрапив до навчальної частини, в Миколаєві на вулиці Комсомольській, де готували сержантів-зв’язківців. Виявилося, що слух у мене був не достатньо хорошим для радиста. Перевели до іншої навчальної частини, теж в Миколаєві, де готували сержантів-артилеристів.

Була перша моя вечеря у артилеристів. Дали хліба, вареної крупи з шматочком риби і чай. Ми почали їсти. Підійшов сержант і поклав на стіл тарілку із шматочками масла у формі циліндрів. Всі блискавично кинулися за маслом. Було таке враження, що шматочків масла менше ніж нас за столом і комусь його не дістанеться. Коли всі забрали своє масло я побачив на тарілці тільки четвертинку порції. Мною ніколи не керував шлунок, тож я й не взяв те масло. Сержант запитав: «Чиє масло?». Хтось показав на мене. Сержант наказав мені взяти те масло, на що я байдуже відповів: «Не хочу». Це обурило сержанта і він знову наказав мені взяти те масло. Я того масла не взяв і не страждав без нього.

Увечері нас муштрували на плацу. Сержантові здавалося, що я недостатньо .високо піднімаю ноги. Він наказав мені сидіти на лавочці й сказав, що пізніше муштруватиме одного мене. Я сидів. Коли стемніло сержант повів усіх до казарми, а мене не покликав, забув про мене. Мабуть, і в казармі сержант не помітив недостачі одного бранця. Я ж виконував його наказ і сидів. На мене надибав черговий по частині й запитав, що я роблю? Я відповів, що виконую наказ сержанта – сиджу. Це чомусь обурило чергового і він сказав, що треба бути "разгільдяєм", щоб так виконувати наказ. Наступного дня сержант покликав мене. Я підійшов до нього, як нас вчили підходити, та йому щось не сподобалося. Він повів мене до туалету дав стару зубну щітку і наказав чистити нею унітази. Я відмовився таке робити. Тож ця військова частина вирішила мене позбутися.

Через декілька днів мене перевезли до містечка Рені в Одеській області, до військової частини понтонерів на березі Дунаю. Був курс молодого бійця. Я служив охоче. Харчів мені вистачало. До роботи був звичним, тож чесно виконував свій почесний обов’язок. Одного разу нас повезли на полігон і влаштували залік із стрільби. Я відстрілявся на оцінку «добре». А були й такі, що отримали незадовільно. І не дивно, ми ж бо стріляли вперше, ніяких тренувань не було і ніяких навичок ми не мали. Привезли обід. Понасипали нам у тарілки страву, але не всім, а тільки тим, хто отримав оцінку задовільно і вище. А тих, хто отримав незадовільно, вишикували і наказали бігти далеко на гору, а потім назад з гори. І лише після того їм дали обід. Через це блиск радянської армії трохи помутнів в моїх очах.

Після присяги нас розподілили у роти. Ос тут я впереше зіштовхнувся  з армійськими кастами, які формувалися в залежності від тривалості строку служби. Початківці називалися салагами, а ті, хто дослужував останні шість місяців, називалися «дідами». Замполіт роти розмістив нас по нарах. Мені виділив нижнє місце. Увечері «діди» перерозподілили місця. Я вже мав верхнє місце, та мені було однаково де спати, тож я і не обурювався. Піді мною спав «дід» Фарманян. Вранці, після підйому, він показав пальцем на своє ліжко й сказав: «Чуєш салаго, заправ постіль». Я відповів: «Сам заправляй». Усі салаги заправляли постелі «дідів» і свої. Я ж заправив тільки свою. Фарманян сказав сержантові: «Володя, ти чув?». Сержант наказав мені підійти до нього. Я підійшов правильно, але отримав два наряди за неправильний підхід.

Увечері я відмовився перешивати цьому «дідові» комірець і не почистив його чоботи. Відтак до другої ночі я не спав, робив прибирання у підвалі, відпрацьовував наряд.

Наступного ранку отримав іще 2 наряди, знову за неправильний підхід, хоча підходив правильно. Надалі все повторялося. Я не прислуговував «дідам». Кількість нарядів збільшувалася. Я спав по 4 години на добу, бо відпрацьовував наряди. Інші ж салаги сумлінно прислуговували «дідам» і спали по 8 годин.

Недосипання мене виснажувало, але не змінювало. Одного вечора сержант сказав, що 4 години спати для мене забагато і що мені робитимуть відбій о пів на шосту, а о шостій буде підйом разом з усіма. І розтлумачив, що так мене зламають і я буду таким, як усі. Тої ночі мені наказали прибирати у каптьорці, яка була в підвалі казарми. Там було двоє металевих дверей, які замикалися засувами. Вночі, я замкнув обоє дверей на і на матах заснув. Постовий виявив це і розбудив сержанта. Викликали

чергового офіцера. Зчинився переполох, бо ж не минуло і півроку, як у цій військовій частині застрелився солдат, що не витримав дідівщини. Я не відгукувався на стуки у двері, бо ж спав як убитий. Черговий викликав командира частини. Розкрутили обоє дверей і добралися до мене. Перше, що вони зробили – це побили мене. Образ і матюків я тоді наслухався як ніколи. Ось тоді найкраща у світі радянська армія остаточно втратила блиск в моїх очах.

Увечері в супроводі сержанта-медика потягом мене відправили до Одеського шпиталю, до психіатра.

Військові психіатри знаходилися в цивільній психіатричній лікарні, що на Слободці. Мене приймав лікар на прізвище Приймак. Я про все розказав йому. Він написав свій висновок «Здоровий. Потребує поступового втягнення в службу». Повернувся я до своєї частини. В той же день мені наказали прибрати подвір’я військової частини. Я це робив старанно, як робив і все інше. Вийшло, що я прибрав двір краще ніж група солдатів, які зазвичай це робили. Мою роботу було відзначено зняттям з мене усіх нарядів. Та недовго я пробув без нарядів, бо ж і надалі не прислуговував «дідам». А вони намагалися піднестися якнайвище над салагами. Ходили ми до їдальні строєм, в ногу. А «діди» поміж нами йшли вільно й били по ногах тих, хто, як їм здавалося, недостатньо високо ті ноги задирали.

Я бачив, що інші не хотіли служити і утримував їх в армії тільки страх перед покаранням за відмову виконувати «почесний обов’язок» – тюрма або дисбат.

На початку липня в роті почалося нове дійство. В казармі висів відривний календар.  О 22 годині сержант командував: «Салаги струнко! «Діди»  вільно!». «Діди» повагом лягали у свої ліжка. Салаги ж залишилися  стояли «струнко» вишиковані в шеренгу. Один із салаг підходив до календаря й проголошував: «Шановні «діди», до дембеля залишилося ікс днів. Отже минув іще один день» і відривав листок з календаря. «Діди»  дружньо промовляли: «І х.. з ним». Дійшла черга до мене, та я відмовився виконувати таке дійство. Обуренню «дідів»  не було меж. Вони ж бо всі були салагами і піддавалися таким самим приниженням, тож прагнули піднятися над нами. Я ж не визнавав їхньої вищості.

Пролунала команда сержанта: «Салаги відбій!». Салаги швидко роздягнулися, склали форму на табуретки і полягали у ліжка. Пролунала команда: «Салаги підйом!». Салаги швидко схопилися, одягнули форму, заправили постелі й вишикувалися. І знову команда: «Салаги відбій!». І так було до втоми салаг. Сержант повідомив, що так буде й надалі, допоки Ільченко не виправиться. Всі лягли спати, а я до другої ночі відробляв черговий наряд. Тоді я зарікся, що коли дослужу до «діда», то не буду кривдити салаг, буду робити собі все сам.

Щоб дужче мене втомити, сержант сказав мені: «Вивчи статут напам’ять, отсєда до сєда» і показав пальцем, що вивчити. Я взяв статут і вийшов у двір частини. Йшов у напрямку пропускного пункту, настрій був препоганий. Пройшов повз штаб і побачив, що від пропускного пункту до штабу йде група офіцерів. Я йшов їм назустріч. Коли ми порівнялися офіцери зупинилися. Я ж не відводячи очей від статуту й бормочучи оминув їх і йшов далі. Там був і командир частини. Він вигукнув: «Молодий чоловіче, зупиніться», я зупинився повернувся до них і промовив: «Що таке?». Командир запитав: «Чим займаємося?». Я відповів: «Вчу статут напам’ять, отсєда до сєда» і показав пальцем, як показував мені сержант. Я говорив з ними, як з рівними. Моя зухвалість всіх вразила. Командир вибухнув гнівом: «А чому честь не віддав?». «Я дивився в статут і не бачив вас» - відповів я. Командир дав мені нарядів стільки, скільки максимально мав право за статутом. Вже не пам’ятаю скільки. Я ж замість того, щоб відрапортувати, сказав: «Гаразд. У мене нарядів так багато, що я їх все одно всі не відпрацюю». Тоді через мене перепало на горіхи командирові й замполітові роти. В тій групі офіцерів, яким я не віддав честь, був і офіцер КДБ. Військова ж частина була на березі Дунаю, а на другому боці була Румунія.

Якось «діди»  проштрафилися і їм наказали викопати яму за межами військової частини. Щоб «діди»  не копали, сержант повів строєм нас, салаг, копати ту яму. Недалеко був сад. Це був початок липня і вже достигали плоди. Сержант кудись відійшов, а я побіг до саду. Повернувся до ями, а там нікого немає. Сержант швидко завів усіх назад, бо була загроза, що командир дізнається, що яму копають не «діди». Не було часу мене ждати чи шукати.

Я залишився за межами частини і сам не міг зайти, бо треба було б на КПП пояснювати де і чого я був. Оскільки я без дозволу пішов до саду, то за таке мене могли б побити. Не хотів та опинився за межами частини.

Я пішов у степ. Йшов так, щоб оминати сторожові вежі прикордонників і не підходити близько до Дунаю. У лісосмугах знаходив фрукти. Настала ніч. Спав у лісосмузі наскубавши трави. Наступного дня знову йшов лісосмугами не знаючи куди. Ще одну ніч переспав у лісосмузі. Вранці надибав на польовий стан. Механізатори їхали у напрямі військової частини і трохи підвезли мене. Далі я йшов сам, як вони мені показали. Мене вже шукали і не тільки наші солдати, а й прикордонники.Побачили мене офіцери з військового автомобіля, який їхав попід лісосмугою. Так я повернувся до військової частини. Зі мною говорив замполіт частини. Я не плакав, коли мені не давали спати, коли мене ображали й били, але коли замполіт обняв мене і запитав: «Синок, що трапилося?» я не стримався, розплакався і про все йому розказав. Я був поза частиною трохи менше трьох діб. Це вважалося самовільним залишенням частини. Командир призначив мені 5 діб гауптвахти.

Гауптвахта була одна на декілька військових частин. Мене відвезли туди на мотоциклі. А там помістили в камеру. В камері був дерев’яний щит, який на день прикріплювався до стіни, а вночі на ньому можна було спати. Ні матрацу, ні подушки не було. Вдень можна було сидіти на табуретці. У камері смерділо, як у нужнику. Настав обід. Занесли в камеру якусь баланду, щось пити й шматочок хліба. Алюмінієві тарілка, ложка й кухлик були деформовані й почорнілі. Я до тієї їжі й не доторкнувся. Наглядач здивувався й забрав усе назад. Увечері принесли чай і шматочок хліба. І теж забрали пізніше, бо я нічого не їв і не пив.

Наступного дня я знову нічого не їв і не пив. Не снідав я і третього дня. На третій день арештантів відвезли до кар’єру, щоб навантажували гранітне каміння на автомобілі. Нас вишикували біля кар’єру. Начальник кар’єру, оглянув усіх, показав на мене пальцем і запитав: «А це що таке?». Йому доповіли, що я арештант привезений вантажити каміння. Я був змарнілим і виснаженим, бо ж третій день нічого не їв і не пив у липневу спеку. Та й ростом я невисоким вдався. Начальник кар’єру вигукнув: «Ви що, хочете, щоб він упав під каменем, а я відповідав за нього? Заберіть його звідси!». Мене повернули до камери. Я знову відмовився від обіду. Це не був протест. Я не хотів ні пити, ні їсти. Була слабкість аж до запаморочення, але почуттів спраги чи голоду не було. Начальник гауптвахти посадив мене у мотоцикл, привіз до моєї військової частини й сказав: «Заберіть його. Нехай він у вас здохне, а не в мене». Висадив мене з мотоцикла й поїхав геть.

Мене помістили в санчастину. Там я вже повечеряв, бо сержант-медик сказав, що треба поїсти перед дорогою до шпиталю.

До шпиталю мене віз замполіт роти. Він радив мені казати лікареві, що я хворий. Та я на це не пристав, бо вважав себе здоровим. Приймав мене той самий психіатр Приймак. Я поскаржився йому на безлад у військовій частині й попросив допомогти перейти до «другої» військової частини, маючи на увазі іншої. Він відповів: «До якої другої? Ти ж вже в третій. Скрізь безлад. Ми тебе комісуємо». Так і сталося. Через місяць з психлікарні мене повернули до військової частини. Там оформили документи на звільнення, дали грошей на дорогу і квиток до Миколаєва. Увечері замполіт відвів мене на вокзал, на нічний потяг до Одеси. Тоді в одеських їдальнях була смажена риба. Дуже смачна. Тепер такої немає. Тож сніданок і обід у мене були королівські. На вечір я добрався до Миколаєва.

Мій військовий квиток став "вовчим", бо в ньому стояв штамп про психічну хворобу. Спеціальності електромонтер, водій, кранівник і багато інших були не для мене. Мене брали тільки на некваліфіковані важкі роботи, а там були малі зарплати. У 1978 році мені з хитрощами вдалося зняти діагноз, але без нього я був не довго.